Або взяти саме плавання. Від Кронштадта до Нагасакі, куди мав призначення «Витязь», найкоротшим тоді шляхом — навколо мису Доброї Надії — приблизно двадцять тисяч миль. При середньодобовій швидкості корвета 150 миль для подолання цього шляху відводилося 140 діб плавання та ще п'ять заходів у порти; Портсмут або Плімут — 3 дні стоянки, Порто-Гранде, на островах Зеленого Мису, — 7 днів, Кейптаун — 9 днів, Сінгапур –3 дні і 2 дні стоянки в Гонконзі. А «Витязь» пішов найдовшим шляхом — через Магелланову протоку і замість п'яти портів відвідав чотирнадцять, в яких простояв загалом 133 дні, на 109 діб більше за норму. Внаслідок цього, а також через те, що шлях був довший, весь рейс тривав 368 діб, тобто знову ж на 204 дні більше за визначений термін. Усе це свідчить про те, що Миклухо-Маклай плив на «Витязе» не як випадковий попутник, а розпоряджався кораблем на свій розсуд. Якби корвет не було підпорядковано його інтересам, то за 368 діб він зміг би дістатися до Нагасакі, простояти там цілий місяць і повернутися в Кронштадт на 10 днів раніше строку. Ось, любий друже, яка вона арифметика справжня…
Пам'ятаю, за розмовами і міцним індійським чаєм з маковими російськими бубликами ми просиділи тієї ночі з Савою Христофоровичем до ранку й не огляділись, як у вікнах розвиднілось.
Багато часу відтоді спливло. На могилі Сави Христофоровича вже давно береза закучерявилась, а він, гривастий, могутній, з верескового люлькою в прокурених їжакуватих вусах, усе перед моїми очима наче живий. Усе гримить у вухах його голос у високому, як на такий випадок, «штилі»:
— Пророків у своїй вітчизні, це як водиться… А людей Русь-матінка випещувала! І шанувати вміла, й розуміла. Не всіх одразу, розібравшись, звичайно, частенько і з затримкою. По іншому, бувало, і в дзвони відкалатають, потім визнають, віддадуть належне. Небіжчику, звичайно, з того ні холодно, ні жарко, але так уже здавна на Русі: не перехвалиш — зайва хвала не зобов'яже. Прикро, коли на більше заслуговуєш, та ображайся не ображайся, а погодитися мусиш: у великої країни й мірка велика. Складна це проблемація, що біле тут, а що чорне, навмання по поличках не розкладеш. Та тільки не до всіх у нас одвічно з осторогою. Кому випало честь російську нести, тому й авансів не шкодували. Хоча бувало, нічого гріха таїти, що і на честь свою Русь добрим словом й карбованцем скупилася, правда, рідко, дуже рідко, з недомислу більше окремих осіб — на розум бідних або надміру обережних. А то й навмисне тими, хто з іноземних, що до Русі поприсмоктувалися. Та хоч би як там було, зрештою людям своїм Русь-матінка ціну знала…
Під крилом літака пропливали розкидані по зеленому вруні червоні плішини передмість Джакарти…
З аеропорту, в якому приземлилася наша «дакота» після польоту на Комодо, дорога в столицю Індонезії пролягає через тихий аристократичний район Кебайоран-Бару. Гостроверхі, під червоною черепицею котеджі й білі східні палаци з рогатими дахами суціль повиті зеленню. Майже всі вони — в глибині декоративних садів. Вікові дерева, море квітів і яскраво розфарбовані різьблені парканчики. Деревам і парканчикам тісно, безлюдних вуличок ледве вистачає, щоб розминулися дві машини. Вулиці вимощені камінними квадратиками — кольорова мозаїка, як у дворах багатих особняків.
Зненацька з-під коліс машини — вихор куряви. Кам'яна мозаїка скінчилася. Ліворуч ще тягнуться різьблені парканчики; праворуч — іржавий дріт на похилених стовпах. Ним огороджено схожий на футбольне поле майданчик навколо двоповерхової мечеті з однією банею і чотирма мінаретами, які височать на кожному розі плаского даху, наче загострені палі. І знову обабіч дороги мелькають особняки. Височенні слонові пальми, квітучі олеандри, магнолії, величезні варингіни з лискучим шкірястим листям.
В Індонезії дерево варингін вважають священним. Під його могутньою кроною — начебто велика тіниста зала, Тут влаштовують свої спектаклі бродячі народні театри, відбуваються різні збори, мітинги. Якщо варингін росте на людному місці, під ним неодмінно невеличкий базарчик і румах-макани — пересувні ресторанчики: на високому двохярусному візку і кухня, і полиця для посуду, і запас продуктів у напівфабрикатах. У таких румах-маканах можна пообідати за десять хвилин. Вам запропонують підсмажені в кокосовій олії плоди папайї, печені банани, наперчений як вогонь варений рис і, звичайно, улюблений крупук — вергуни з рисового борошна й меленого м'яса сушених креветок або крабів. Іноді в меню є риба чи курка. Та ці страви дорогі. Засмажену чи відварену курку продають крихітними порціями: четвертинка крильця або ніжки, два шийні хребці чи шматочок м'якоті завбільшки з сірникову коробку… Повний обід в одного ресторатора не купите. Поряд стоїть кілька румах-маканів: один пропонує смажене й варене, другий тільки чай і солодощі, третій — свіжі фрукти, четвертий — прохолодні напої і пиво. Крупук — у п'ятого торговця у двох великих цинкових бідонах, які він носить на коромислі.