«Хоча б у якій глушині загубився тубільний кампунг, у ньому неодмінно з'являвся спочатку один китаєць, а вслід за ним й інші. Починалася мінова торгівля, причому китайці давали за щойно зібрані свіжі плоди дешеві європейські товари; невдовзі в кампунзі виростала ціла вулиця крамничок, які належали тільки китайським торговцям і давали добрий зиск. Гральні притулки в містах і великих поселеннях також утримували китайські купці. Китайські комерсанти дістали в аренду від уряду опіумну монополію. Вони відкривали китайські театри й наводнили країну китаянками-танцівницями. Вони торгували всім — від коштовностей до земляних горіхів, управляли маєтками й давали гроші під проценти, вичавлюючи останні соки з малайських селян. І до чого б вони не докладали рук, усе робили з однаковим несхитним терпінням, з однаковою запопадливістю. Декому з них таланило стати впливовими комерсантами з широким колом знайомств і зв'язків, завжди готовими взятися до будь-якого вигідного діла. Ці люди ні на йоту не поступалися перед європейськими підприємцями у Британській і Голландській Індіях ні своїм багатством, ні своєю зажерливістю».
Зрештою бути підлеглими їм набридло, і вони зажадали, щоб їм надали такі самі привілеї, як європейцям, їхні керівники хотіли нарівні з голландцями брати участь у розв'язанні всіх внутрішніх і зовнішніх проблем Ост-Індії. І, звичайно, претендували на частку в прибутках.
Недавні переселенці, згодні на все, аби тільки їм дозволили хоч де-небудь жити, тепер воліли стати рівноправними партнерами Нідерландської імперії. Це вже було занадто. Такого голландці не передбачали.
Щоб ослабити своїх несподіваних конкурентів, колоніальні власті передусім роззброїли китайську «допоміжну поліцію». Потім почали розпалювати китайсько-індонезійську ворожнечу. Час від часу в китайських кварталах влаштовувались погроми й кривава різня. В 1742 році після одного з найбільших погромів[22] їх взагалі вигнали з Батавії. Але Яву вони не залишили, вибудували нові квартали за межами міста. А через вісім років знову повернулися в місто. Голландці дозволили їм поселитися в районі, який самі покинули. Послуги китайських наглядачів і кулі їм усе ще були необхідні.
Потреба в допомозі китайців відпала тільки в середині минулого століття, коли кілометрів за десять від міста, біля мису Танджунг-Пріок (мис Горщика), було виявлено замулений великий кораловий риф. Його розчистили й спорудили першокласні моли для великих океанських су-ден. Місцевість там також болотиста, але гирло Чілівунгу далеко, тому небезпека лишитися без порту відпала. Берегова лінія біля Танджунг-Пріоку не змінюється. Голландці дістали можливість відійти від моря на будь-яку відстань, аби можна було підвести туди надійний судохід-ний канал. Вони прокопали його на п'ятнадцять з гаком кілометрів.
Для Батавії настав золотий вік. Віддалене від моря Нове місто незабаром дістало титул Королеви Сходу — найкрасивішої столиці Південно-Східної Азії. Ось як описував європейську частину Батавії Станюкович, який побував тут трохи раніше ніж Миклухо-Маклай:
«Коляска… в'їжджає в якийсь чарівний суцільний велетенський сад, серед якого широкі алеї вимощені мов чудове шосе, покриті піском… Скрізь краса, скрізь соковита пишна зелень, серед якої сяють яскраво-червоні квіти алое й кактусів… Крізь густе листя праворуч і ліворуч кокетливо визирають невеликі одноповерхові білі, наче мармурові, будинки, або, точніше, палаци-вілли, з великими верандами, заставленими квітами. До них вели бокові алеї.
Саме в цих розкішних будинках… і мешкають господарі острова — голландці й взагалі тутешні європейці, — серед густого парку, зелень якого зменшує спеку, у високій, здоровій місцевості, оточені всіляким комфортом, пристосованим до екваторіального клімату, безліччю тубільців-слуг, неймовірно дешевих, нагадуючи своїм дещо розбещеним способом життя плантаторів Південної Америки і, либонь, багатих панів кріпацького часу…»
Машина мчить далі, і знову ті самі потонулі в зелені й квітах особняки. Здається, це не район столичного міста, а курортне селище.
Несподівано над дорогою — кам'яний міст, такий, як на московському Садовому кільці біля Кримської площі. Пірнувши під нього, машина вихоплюється на проспект Генерала Судирмана. Сади скінчилися. Назустріч мчить асфальт.
Проспект Генерала Судирмана — найбільша вулиця Джакарти. І найоригінальніша. Уявіть собі кілька кілометрів стрімкого дорожнього полотна завширшки понад сто метрів. Вузькими прямокутними газонами воно поділене на три рівні частини. Дерев майже нема. По краях газонів і на узбіччях дороги через кожні двадцять — двадцять п'ять метрів — залізобетонні слупи, верхівки яких завершуються вигнутою, як хокейна ключка, люмінесцентною лампою. У цих слупах, високих і тонких, — уся архітектура проспекту.