Я почав швидко видихатися, звичайно, більше від страху, що мене ось-ось зіб'ють. Повз нас в обидва боки мчала сила-силенна всього, що людина поставила на колеса. Я притискався ближче до узбіччя, але небезпека потрапити під чиїсь колеса не зменшувалась. Я зрозумів, що без перепочинку довго не витримаю. А мені конче хотілося до вулиці Сламат Маклай доїхати за рулем. Інакше Омар мене б засміяв.
Зупинилися біля якоїсь вуличної кав'ярні. Я сказав, що хочу пити.
Сиділи за столиком під великою барвистою парасолькою, через соломинки смоктали з пляшки холодну кока-колу. Коляска стояла біля входу в кав'ярню, було видно її борт з написом. Я запитав Омара, що означають слова — «Матахаріку Ян Тінгі».
— Так звати одну дівчину, — сказав він.
— Вона твоя наречена? Чи ти жонатий?
— Ет, де ви бачили жонатого бечака!
— А що, хіба бечаки не женяться?
— Ет, судара, що ви кажете! Хіба бечак має п'ять чи десять тисяч рупій?
— Такий викуп треба платити за наречену?
— Можна й три тисячі дати, то вже яка наречена. Один заплатив двадцять тисяч. Він мені сам казав, я його давно знаю, він працює в кав'ярні на Чікіні.
— Офіціант так багато заробляє?
— Х-хо, заробляє! Там завжди п'яні, на його місці і я заробляв би. Ет, усе одно жити ніде.
— У тебе нема домівки?
— Який бечак зостається бечаком, якщо в нього є домівка?
— А що тобі каже Матахаріку Ян Тінгі? Ви, мабуть, кохаєте одне одного?
Гмикнувши, він мовчки знизав плечима. Потім несподівано зареготався, начебто йому пощастило добряче пошити мене в дурні.
— Ту дівчину я вигадав.
— Вигадав? — Я усміхнувсь. — Це ж як?
— З голови. Захотів і вигадав.
— Виходить, такої дівчини немає?
— Може, десь і є. Дівчат багато.
— А ці малюнки на колясці, ти їх також придумав?
— Я заплатив за них п'ятсот рупій. Один хлопець намалював, я сказав йому, і він намалював. Я гадав, це коштує тисячу рупій, а він згодився за п'ятсот. Матахаріку Ян Тінгі приходить до мене, коли я сплю. Вона жаліє мене й дає розумні поради.
— Які?
— Усякі… В минулий сезон дощів у мене довго хрипіло в грудях і часто боліла голова. Уночі я попросив Матахаріку Ян Тінгі сказати, що мені робити. Вона відповіла: «Ти спиш, Омаре, на сирій землі, це зле. Купи собі подвійну циновку й теплу ковдру». Я так і зробив й більше не хворію.
Він розповідав про це так, наче дівчина, яку він вимріяв, була реальна, жива і справді щось йому радила.
Ні смутку, ні скорботи в його голосі не було. Про свою примарну Матахаріку Ян Тінгі він говорив шанобливо, з дитячою щирістю й наївністю, але весело, начебто вся ця історія була дуже смішна й зовсім його не стосувалася.
— Матахаріку Ян Тінгі — моє Високе Сонце. Хіба до сонця дотягнешся?
Дорогою на Сламат Маклай ми ще кілька разів зупинялися, і Омар розповідав про себе. Народився він на Сулавесі, колишньому Целебесі, в селі. У батьків було мало землі й багато дітей. Сімнадцятирічний Омар приїхав на Яву, хотів піти добровольцем в армію або на військовий флот. Військових одягають, годують, та ще й гроші платять.
Сімнадцятилітніх добровольців до армії тоді брали. Омар був здоровий, міцний хлопець, але йому сказали, що в нього мало грамоти. Він закінчив тільки підготовчий клас, а для армії треба не менше чотирьох класів початкової школи.
На Сулавесі Омар вирішив не повертатися, влаштувавсь у Джакарті вантажником на залізничній станції. Може, працював би там і досі. Та він ходив на футбольні матчі й завжди купував ігрові квитки. Якось йому поталанило — два квитки виграли. Грошей вистачило на коляску бечака.
Уже дев'ять років він бечак. Заробляє, як випаде, буває двісті рупій за день, іноді — триста, а то й нічого. Якщо не купувати м'ясного й не пити пива, за двісті рупій день прожити можна. П'ятдесят рупій — кілограм бананів, сто рупій — чашка вареного рису з пальмовою олією. Лишається ще на воду й півпачки «Крести».
— Ну й як, Омаре, не шкодуєш, що став бечаком?
— Ет, судара, аллах знає, що я повинен робити. Він захотів, і я виграв гроші, щоб купити коляску. Хіба я не чесний мусульманин?
— О, я не маю сумніву, Омаре. Звичайно, ти чесний мусульманин, це одразу видно.
— Атож, судара, ви можете не сумніватися. Закони ко-рану я знаю не гірше за інших, я тільки не вмію молитися.
— Гадаю, такий гріх аллах тобі простить.
— То правда, судара, аллах усе прощає, він не такий, як люди.
Потім я запитав його, що він знає про Маклая.
— Там велике нічне кабаре «Бінтанг»[26].
— Ні, я запитую про чоловіка Маклая.