Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріхами, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев'яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крислаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями — все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток. Хазяїв не було вдома, всі були на роботі. Тільки де-не-де діди вигрівались на сонці, сидячи на призьбі, та молодиці квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безліч по селах південної Бессарабії, обпали каруцу і бігли, валуючи, за нею аж до примарії, де зупинились наші подорожні.
Тихович вискочив із каруци і, не обтріпуючи навіть пилу, спокійно ввійшов у примарію.
Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван із апатичним обличчям, та наш знайомий — писар, котрий не мав уже на собі святних ясних галанців.
Тихович назвав себе.
— Мені припоручено, — додав він, — обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення?
Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини, у котрої від страшного болю втягло назад живіт.
Аякже, відібрали… це про філоксерію? О! ви тут напевне знайдете її!.. — додав він з округлим рухом рук.
Ви чому так думаєте? — звернувся до нього зацікавлений Тихович.
Люди мруть, — таємниче пояснив писар. — І в повітрі…— Він не доказав, а тільки потягнув носом повітря, наче чув там присутність філоксерії.
Тихович злегка осміхнувся.
Мені треба знайти квартири, — звернувся він до примаря, — для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі.
Усе буде зроблено! — підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилю- вали вже нові ясні галанці.
Сотник та десятник, як навіжені, бігали по хатах, шукаючи квартир, — і не могли ніде знайти. Молдувани, дізнавшись, що приїхали ненависні їм «доктори», нізащо не хотіли пускати ворогів у хату.
Савченко з Рудиком сиділи на возі і, голодні та лихі, лаяли молдуван.
Яка дикість! Який брак культури! — хвилювався Савченко. — Ти працюєш для їхнього добра, для їхньої користі, а вони тебе в хату не пускають, варвари!..
Відколи це ви, колего, почали добачати користь у нашій праці? Я щось раніше не помічав цього за вами. Може, то з голоду? — глузував Рудик.
А таки я голодний, коли хочете знати! — вибухнув Савченко. — Від самого рання не їв, а тепер чекай на спеці, коли тебе пустять у хату!.. Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії!
Ех, шкода! — зітхнув Рудик. — Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі, знаєте, з яблуками…
А-а! не дратуйте ж бо!..
Або підстрелити, знаєте, зайця та спекти до бурячків у сметані…
Тьфу! Мовчіть-бо, бо слина котиться…
Тихович з ґанку прислухався до тої розмови, зморщивши чоло. Очевидячки, і його дратувала прикра ситуація.
Нарешті задиханий сотник оповістив, що квартири знайдено. Обидві каруци рушили, і наші подорожні так- сяк розташувалися.
Коли за кілька хвилин робітник ніс з шинку карафку вина, молдувани кидали услід йому гнівливі погляди, вигукуючи з обуренням:
Анцихристи! Бач, самі п'ють вино, їм воно нічого не вадить, а людям рубають виноградники, бояться, бач, щоб люди не вмирали, бодай би ви самі виздихали, анцихристи!
В невеличкій, чепурній молдуванській хаті, де зупинились розвідачі, сичала на столі бензинка, а на ній шкварчала яєчня, яку митецьки вмів пряжити Савченко. Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею, і з утіхою ласуна, з поширшеними ніздрями, розкошував пахощами смачної страви.
Рудик витирав склянки на вино, різав хліб.
І де той Тихович вештається? — бурчав імпровізований кухар. — Яєчня вже готова, а його десь носить…
Принесло вже і, як бачу, в самий час! — обізвався Тихович на порозі.— Треба було поглянути, як там розташувались робітники.
Савченко загасив бензинку, тріумфально поставив на стіл яєчню і з вишуканими рухами, церемоніально запрохав товаришів на обід.
Розмова стихла; чутно було тільки, як працювали молоді щелепи та булькало вино при наливанні у склянки.
По заспокоєнню голоду Савченко сповнив склянки, закурив цигарку і звернувся до Тиховича.
А тепер, коли «жолудкове питання», як кажуть галичани, залагоджено, мушу поділитися з вами сумним спостереженням, що наша хазяйка пеклом дише на нас. Мені, знаєте, треба було вмитися з дороги. Я й звернувся до хазяйки: «Де у вас вода?» — питаю її ввічливо так. — «У Пруті», — відказала мені дама. «Це ми знаємо, — кажу я, — а чи не можна б звідси трохи взяти?» — та й подався до діжчини. Ех, як не скочить моя мегера, як не вихопить діжку в мене перед носом, як не забелькоче! «Фе, — кажу, — мадам, навіщо ж так хвилюватися? Це і на нерви шкодливо, і колір личка може зопсуватися, хоч воно й так у вас нагадує торішню мамалиґу». І що ж, ви думаєте, відказала вона на таке dictum? Отож нічого не відказала, а тільки плюнула, так-таки й плюнула на віч* ний сором прекрасній половині роду людського.
Рудик сміявся.
Ну, цього факту хіба не запишете собі in libris amoris? Та хіба ж тільки хазяйка наша?! — додав він. — Всі вони, усі молдувани дивляться на нас, як на ворогів своїх, у ложці води ладні втопити нас.
І не дивниця, — обізвався Тихович. — Приїздять в село якісь люди, що не знають їх мови, через що не можуть порозумітися з ними, не питаючись, йдуть на виноградники, рубають їх, палять… За що? нащо? яким правом? Незвісно. Та й виясни ж такому молдуванові, темному, неосвіченому, що філоксера, той страшний шкідник винограду, може з часом знищити всі виноградники, хоч тепер не видко ще руйнуючої сили того маленького, а сильного ворога! Він не пійме віри. Виясни господареві, у якого зрубано виноградник, що це зроблено для загального добра, для забезпеки сусідніх виноградників від зарази! Чи ж він потішиться таким поясненням? Або обіцяй другим, що ми не пустимо на їх садки філоксери, коли від самого початку існування комісії аж досі не було ще прикладу, щоб вдалося нам цілком очистити від філоксери виноградники в якому-небудь селі…
— Амінь, — перехопив Савченко. — Я давно вже кажу, що наша праця, наша йолопська праця нікому не потрібна… На цю псевдоборотьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу, час…
Вибачайте, — перебив його живо Тихович. — Ви не дали мені сказати, що дорогу до кращих результатів запи- няє нам та ж сама темнота молдуван, бо, замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняються до розповсюдження філоксери. Я не нехтую боротьби з філоксерою, а тільки вияснюю причину ворожнечі молдуван. Я вірю, що ще не пізно боротися з ворогом винограду, що ми змогли б ще локалізувати його, здушити, знищити і таким робом обрятувати бессарабські виноградники. Нам тільки потрібні сили і кошти, великі кошти, щоб була змога обдивитися зразу цілу Бессарабію і таким побитом з'ясувати собі великість лиха, з яким провадимо боротьбу.
Щасливий, хто вірить! А я таки думаю, що ми просто воду міряємо…
Коли б я був одної з вами думки, я б зараз кинув службу, — вмішався Рудик.
Ф'ю-ф'ю-ф'ю! — засміявся Савченко. — Хіба я дурний кидати службу, коли мені за неї гроші платять! Знаєте приказку: дурний дає, розумний бере…
На цю приказку я міг би вам дещо відповісти, але маєте щастя, що хочу спати, — сказав Рудик.
Він встав із-за стола і простягся на лаві, сягнувши довгими ногами аж до протилежної стіни.
За його прикладом обляглись і Тихович з Савченком.
До вечора, коли повернули з поля молдувани, звістка про приїзд «докторів» облетіла ціле село. Молдувани купчились на вулицях. Скрізь помічалося роздратування, чути було лайку, прокльони. Діди правили щось про гріхи та останній час, молодші нахвалялися не пустити ворогів на виноградники, перестріляти з рушниць, розсудливі гамували запал. На вулиці колотилося, як в горшку колотиться. Замфір шкилював примаря, називаючи його хабарником за те, що пустив у село комісію. Але справа від цього не поправлялася, ба й не вияснювалася: молдувани не знали довідне, що робитимуть з їх виноградниками, який завбільшки той камінь, що завис над їх головами. Серед моря самих дивоглядних поголосок, спліток, яких не шкодувала роздратована жінота, годі було орієнтуватись.