Тимоха згадав, що залишився зовсім без зв’язку. Так із соціуму можна було випасти назавжди. І як раніше люди без «мобілок» жили? Тут іноді забудеш взяти до школи телефон, і ніби чогось не вистачає. Хлопець знайшов на полиці коробку з компакт-диском, де тримав свою заначку, навіщось дістав 100-доларову купюру, подивився на неї, відкрив кришку ноутбука. Знайшов кілька сайтів інтернет-магазинів, аби визначитись із цінами, пересвідчився, що за свої гроші щось круте купити явно не вийде, але вибрати таки можна, зібрався вже оформити замовлення, на кілька секунд завис, потім чомусь передумав, став порпатись у тумбочці, щось шукаючи.
Невелику коробку з написом «Самсунг» Тимофій знайшов швидко. Це був його попередній мобільник, вже з тач-скріном та іншими необхідними функціями, трохи подряпаний, зі слідами активної експлуатації. З ним він ходив два роки тому, перед тим як купити собі новий. Узяв з полиці свою «сімку», вставив в апарат, включив у розетку зарядний пристрій. Телефон ожив, блимнувши індикаторами. На перший час проблема була вирішена! І як він міг забути про старий телефон? Після купівлі нового цей збирався продати, але гроші на той час були, тож продаж відклався, і зараз, як ніколи, він став у пригоді.
Телефон закінчив завантажуватись, і тут же на нього прийшло кілька повідомлень. Тимофій провів пальцем по екрану, розблоковуючи апарат. Чиїсь пропущені дзвінки. Аж вісім штук! Абонент невідомий. Тимоха вибрав номер зі списку вхідних, натиснув виклик. У слухавці відгукнулась знайома мелодія, повідомляючи, що абонент не вимкнений і цілком у змозі прийняти дзвінок.
— Алло, — відгукнувся дівочий голос. — Тимошку? А я вже хвилюватись почала! Кілька разів тебе набирала, а телефон був поза зоною! — стурбовано видала Юлька.
— Та я… — завис, не знаючи, що сказати Тимофій. Все його звичайне красномовство кудись вмить випарувалось.
— Я сумую… За тобою… — не дочекалась відповіді дівчина.
— І я! — нарешті зміг сказати Тимофій. — Хочеш, я до тебе приїду? — спитав з надією.
— Та ну! Будеш через весь Київ пертись, — засміялась дзвіночком Юля. Було чути, що ідея їй сподобалась.
— Чому через весь? Тут кілька зупинок на метро! — вхопився за свою думку Тимоха.
— Я не там живу, де ми сьогодні зустрілись. Це тітчина квартира, вона зараз у лікарні, а потім має в якийсь санаторій їхати, на реабілітацію. От я і їжджу два рази на тиждень квіти поливати. Іноді мама це робить, — пояснила дівчина.
— Зрозуміло, — розчаровано видихнув Тимофій. — А завтра? — перепитав.
— Зідзвонимось, — якось різко відповіла Юлька, і Тимофієві почувся чийсь сторонній, басовитий голос у слухавці. — Все, бувай! — швидко попрощалась дівчина і відімкнулась.
Тимоха здивовано поглянув на телефон, ніби той в чомусь був винним. Якесь невідоме почуття наповнювало його зсередини, розпираючи, як надувну кулю, що ось-ось лусне під тиском повітря. Суміш розчарування, незрозумілих ревнощів і щастя від того, що Юлька таки подзвонила, досягнула критичної маси і вимагала якогось виходу. Тимофій знову підтягнув до себе ближче ноутбук, пальці забігали по клавіатурі. На екрані відкрились сайти із зображенням срібних прикрас.
— Отже, відпадна дівчино Юліє, чим же тебе вразити? — промовив уголос Тимофій, клацаючи на картинках для збільшення. Він вирішив, що новий телефон може поки що почекати. — О! Класна штука! — зупинився на зображенні тоненького ланцюжка із оригінальним срібним сердечком з якимись камінчиками на ньому.
— Чорт забирай! — вилаявся, вже оформивши замовлення і вказавши адресу доставки. — Долари поміняти треба, — ляснув себе по лобі.
Тимоха за кілька хвилин вдягнувся, заглянув про всяк випадок до мами, пересвідчився, що вона спить, і, намагаючись не шуміти, вийшов з квартири, прихопивши зелену купюру. Аби не шукати собі пригод, вирішив, що буде краще з’їздити до Гарикового квіткового кіоску. Там торгували до глибокого вечора. Маринка або її змінниця Валентина Панасівна зазвичай скуповували в охочих валюту за цінами, вищими ніж у найближчих скупках. Гарик волів тримати свої доходи у вільноконвертованих одиницях, кілька разів пролетівши під час дефолтів і різких падінь гривні.
Біля виходу з метро було людно. Тут торгували свіжою грузинською випічкою, можна було випити кави чи прикупити різноманітних фруктів. Та й час був не такий пізній, лише доходило до одинадцятої. Світло в квітковому кіоску горіло, тож хтось там таки був. Тимофій сіпнув на себе ручку дверей. Вони несподівано виявились зачиненими. За затемненим склом годі було щось розгледіти. Тимоха постукав, прислухався. У відповідь — тиша. Хлопець обійшов навколо, уважно обдивився кіоск. Ніяких слідів зламу не було. Він знову наблизився до дверей, постукав голосніше. Цього разу всередині щось зашаруділо, двері рвучко відчинились. На порозі стояла Марина. Вигляд у неї був геть незвичним. У зеленій, приталеній сукні, в туфлях на високих підборах, з досить товстим плетеним ланцюжком на шиї, вона здавалася абсолютно іншою і, виявляється, досить симпатичною. Пірсинг тільки підкреслював оригінальність образу, а от розмазана по обличчю туш показувала, що настрій у дівчини не дуже. Про це ж повідомляли і червоні заплакані очі, якими вона мало не з ненавистю втупилась у Тимофія.