— Еге ж! У неї батя крутий тип. Вони сюди в гості на «мерсі» приїжджали. Вона ніби десь у гімназії вчиться, — видав все, що знав, Борода. — Закурити є? — згадав.
— На! — простягнув майже повну пачку Тимоха. Він встав з лавки і, не звертаючи уваги на бородатого, опустивши голову, неквапом пішов до виходу з двору.
Отримана інформація — це вже було щось. Принаймні можна спробувати пошукати Юльку у групах центральних гімназій, та й, знаючи прізвище, звернутись до її друзів у соціальних мережах. А так спробуй пояснити, що ти не маніяк якийсь. «Навіщо ж вона тих гопників до мене підіслала?» — не давала спокою думка Тимофієві. «Треба її спочатку знайти, а потім з’ясувати з перших рук», — вирішив хлопець. Принаймні тепер він уже знав із чого почати.
7
Три дні Тимофій ніби бився об якусь невидиму стіну, що її неможливо подолати. Номер Лисички так і не відповідав. Хлопець спробував було поткнутись у групи гімназій, але вони виявились закритими для сторонніх. На його запити адмін не реагував. Так само не відгукнулись і ті, які потенційно могли знати Юльку і через кого Тимоха розраховував знайти хоч якусь додаткову інформацію. Хлопець навіть не припускав, що вона просто захотіла його спекатися. Такого не може бути! Стовідсотково щось сталось. Потрібно було знайти дівчину будь-якою ціною.
— Чуєш, Тимохо! А може, вона тебе реально киданула? — примружив одне око Вовчик, якого Тимофій смикнув з дому для проведення наради.
— Фільтруй базар! — сердито поглянув на нього Тимоха. — А може, вона зараз десь лежить і навіть говорити не може?
— По лікарнях дзвонив? — спитав Петриляк.
— І по моргах теж! Нікуди дівчина з такими ім’ям і прізвищем не потрапляла, — похитав головою Тимофій. — Я вже і до тітки ще кілька разів ходив. Навіть двері ніхто не відчинив.
— Капець якийсь! Дівчина ж не голка в скирті сіна. Безслідно щезнути не може, — з надією проговорив Вовчик.
— Я вже не знаю, куди мені бігти і що робити! — розпачливо вигукнув Тимоха.
— Ти не пори гарячку. Все буде гуд, — спробував розрадити друга Вовчик. Тимофій тільки зиркнув на нього недобре, ніби Петриляк був у чомусь винний.
Вовчик ще трохи посидів, намагаючись підтримувати розмову, пересвідчився, що Тимоха майже не реагує на його слова, трохи ображений, вийшов з квартири, як тільки повернулася з роботи мама.
— Привіт, — заглянула жінка до кімнати. — У тебе щось сталося? Ти вже кілька днів сам не свій, та й Володя якось швидко вилетів…
— Все нормально! — намагаючись говорити спокійно, відповів Тимоха.
— Ну я ж бачу, — підійшла до нього мама, погладила по голові. Тимофій різко скочив зі свого місця, заметався по кімнаті, як поранений тигр.
— Я маю скільки разів казати? — закричав він. — У мене все добре! — з притиском на кожному слові повторив свою відповідь.
— Не хочеш говорити, не треба, — ображено відвернулась мама. — Може, чимось допомогла би, — вийшла з кімнати, залишивши Тимоху наодинці з думками.
Хлопець кілька разів голосно видихнув, підскочив до стіни і несподівано, з придихом, сильно вдарив стиснутим кулаком, ніби намагаючись розбити цегляну кладку. Біль, що пронизав руку, трохи його заспокоїв, перенісши акценти з душевного на фізичний. Тимоха подивився на розбиті кісточки на пальцях, злизнув язиком кров, сів на ліжко, схопився обома руками за голову і застиг у такій позі.
— Тимошку! Іди поїж щось, — знову заглянула у двері мама.
— Не хочу! — відвернувся хлопець, намагаючись сховати сльози, що зрадливо підступили до очей.
— Ну дивись.
Ледь дочекавшись темряви за вікном, Тимофій спробував лягти спати, але сон вперто не бажав тримати його у своїх обіймах. Хлопець вже кілька годин безрезультатно крутився у ліжку. Здавалося, що тонка, як простирадло, ковдра — то розпечена, ніби забута на плиті, чавунна пательня. Він відкинув її вбік, як міг поправив під собою збиту у грудку постіль. Встав, навіщось подивився у вікно, увімкнув музику, ліг, заплющив очі. Ні сліду сну! Шугнув рукою у задню кишеню джинсів, що висіли на стільці, шукаючи цигарки. Несподівано згадав, що от вже кілька днів не палив, прислухався до організму, не виявив ніякого дефіциту нікотину.
— Де ти, Юлько? — тихо застогнав уголос, накриваючи голову подушкою.
За кілька хвилин втома таки перемогла. Тимофій пірнув у неспокійний сон, в якому його чекала тільки чорнота та неясні тіні.
Зранку його розбудив дзвінок мобільного. «Юлька!» — зрадів Тимоха, хапаючись за трубку, ніби потопельник за рятівне коло. Розчаровано зітхнув, це була мама.