— Тимофію! Швидко вдягайся і терміново дуй до мене на роботу. Чекаю! — коротко промовила жінка і зразу відімкнулась.
Якщо Тимоха і хотів щось заперечити, то не встиг. Він задумався. Тимофієм мама називала його тільки коли була на нього сильно сердитою. Осад вчорашньої розмови з нею залишився, тож причину маминих образ Тимоха розумів. Тільки до чого така оперативність? Єдине ймовірне пояснення, яке спадало на думку: у неї щось сталося. Ось тому і говорити довго не могла.
Тимофій швидко зібрався і, забувши застелити ліжко і навіть поснідати, рвонув з дому. Через півгодини він підіймався на другий поверх гінекологічного відділення поліклініки, де сьогодні працювала мама. Крім того, вона ще часто чергувала як медсестра в стаціонарі, тож, якщо її не буде тут, доведеться прямувати туди.
Не звертаючи уваги на кількох молодих жінок, які чекали своєї черги під дверима кабінету, Тимофій потягнув на себе ручку, заглянув досередини. Тут він бував не раз, іноді, коли був маленьким, навіть сидів по кілька годин, поки мама звільниться. Нікого особливо потурбувати не ризикував, знаючи, що крісло для огляду розташоване за ширмою. Зустрівся із зосередженим поглядом мами, яка перед тим щось ретельно записувала у медичній картці, дочекався її кивка, що засвідчував: «Я тебе бачу», прикрив двері з коридору і нетерпляче затупцював в очікуванні.
— Іди сюди! — майже вилетіла з кабінету жінка і шарпнула сина за руку, тягнучи кудись за собою. Зупинилась за дверима на службових сходах, сердитими очима пронизала хлопця наскрізь.
— Що?.. — тільки і встиг пробелькотіти Тимофій.
— Ось тобі адреса! — тицьнула йому в руки якогось папірця мама. — Їдь і сам розбирайся у своєму житті! Ти знав, що вона вагітна? — блиснула поглядом.
— Хто?! — здивовано втупився на неї хлопець.
— Хто-хто?! Ковальчук Юлія Дмитрівна, п’ятнадцять років, проживає за цією адресою! — підняла його руку з папірцем, піднесла під самий ніс.
— Це… — промимрив Тимофій, намагаючись зрозуміти, що від нього хоче мама. — Юлька?! — вражено перепитав, широко розплющивши очі.
— Юлька, Юлька! Не влаштовуй тут мені театральну виставу! Це тому ти вже кілька днів на людей кидаєшся? — глипнула на сина жінка.
— Я… я не знав… — вражено промовив Тимофій. — А звідки?.. — запитально поглянув на маму.
— На прийом прийшла сьогодні! Аборт хоче робити! — голосно видихнула жінка. — Я її додому відправила, за батьками. Без них у таких випадках ніяк.
— Який аборт? Вона що, з глузду з’їхала! — трохи отямився від новини Тимоха. — Мам! Я до неї. Дякую тобі! — несподівано цмокнув маму у щоку.
— Увечері вдома поговоримо, — тільки і встигла гукнути йому услід мама. Тимофій майже бігом вже спускався, перестрибуючи через сходинки.
На вулиці він зупинився, розгорнув папірця, подивився на адресу. Район був знайомим. Він не раз доставляв туди квіти. Трохи більше ніж за півгодини Тимоха підходив до вказаного у папірці будинку. Нерішуче постояв біля входу, ніби чекаючи, що до нього має хтось вийти. Ступив кілька кроків вперед, виявив домофон збоку від дверей, вже зібрався відійти назад, але несподівано двері відчинились. У двір вийшла тлуста тітка у широкому платті, тримаючи на руках волохату невеличку собаку невідомої Тимосі породи. Скориставшись моментом, хлопець заскочив у під’їзд, трохи почекав, поки очі звикнуть до темряви, піднявся ліфтом на потрібний поверх.
Тут зупинився перед міцними на вигляд дверима. Щось знову здалося йому знайомим. Простягнув руку до дзвоника і різко відсмикнув її назад. Трохи постояв наважуючись і нарешті натиснув на перламутровий ґудзик. За дверима зазвучала енергійна мелодія. І її він десь вже чув! Хтось зашаркав по підлозі, глухо брязнуло кілька замків, двері відчинились. На порозі стояла сердита тітка, якій не сподобалась зламана троянда у букеті, що він доставляв сюди кілька місяців тому. Так ось чому все видалось йому знайомим! Тимоха про всяк випадок ще раз заглянув у папірець, який йому дала мама. Адреса була правильною.
— Доброго дня. А Юля є вдома? — тамуючи неабияке хвилювання, спитав хлопець.
— Її немає і не скоро буде, — відчеканила жінка, пильно роздивляючись обличчя Тимофія.
— А коли буде? — поцікавився Тимоха, відчуваючи, як миттєво пітніють у нього долоні.
— Я ж сказала! Через місяць буде, а може, через півроку! Не знаю! — сердито кинула жінка.
— Мамо, хто там? — почув Тимоха знайомий дівочий голос. Він інстинктивно рвонувся в квартиру, але тітка відступати не збиралася, загородивши собою дорогу.