— Забери свого друга-ідіота! — Наталя вирвалася з обіймів, відчувши слабину. Дівчина кинула сердитий погляд на Вовчика, фиркнула розлюченою кішкою і демонстративно повернулася до класу.
— Шо за тема, братан? — зацікавлено поглянув на Вовчика Тимофій.
— Тимохо, френде! Я таку штуку замутив, — радісно потер долоні Петриляк. — Майне мутер вчора якусь супер-пупер стронгову витяжку з перцю чилі принесла. От я і натер нею ручку Королькової. А знаєш, як вона її облизує? — показав язиком кілька еротичних, на його думку, рухів. — Спокійно на це дивитись немає змоги! Тож я вирішив додати перчику для нашої Перчинки, — задоволений собою, зареготав Вовчик.
— Блін! Ну ти кадр, натурально, — і собі засміявся Тимофій, уявляючи, як Натка починає покусувати ковпачок ручки, несподівано відчуває у роті палючий жар і плямкає губами, як викинута на берег рибина.
— Це було круто. Їй аж дихання забило, — гордо видав Петриляк, сторожко косуючи поглядом на двері: чи не з’явиться знову Натка з бажанням встановити статус-кво.
— Повеселив пацана, — показав піднятого доверху великого пальця Тимоха. — Ідемо, бро! Будемо гризти граніт наук молодими і неушкодженими карієсом зубами, — потягнув на себе ручку дверей і першим увійшов у клас. За ним, все ще насторожено, зайшов Вовчик.
Урок фізики для Тимофія відбувався в іншій, паралельній реальності. Степан Іванович, молодий вчитель, одразу після університету, зазвичай розповідав цікаві речі, іноді відхиляючись від теми. Тимосі він подобався. У ньому було багато якоїсь світлої енергії, що її розгубили інші вчителі, ті, що давно працюють у школі. Було видно, що фізик отримує кайф від процесу викладання, заражаючи ним решту присутніх.
Та сьогодні Тимофій його не слухав. У думках вперто прокручувалися в котрий раз кілька попередніх годин, мелькало руде волосся і ластовиння на кирпатому акуратному носику. Тимоха взяв ручку, розгорнув на останній сторінці зошит. Слова народжувались самі собою, ніби виринали з підсвідомості.
Застряг між небом та землею,
Завис в тумані над водою.
Живу усмішкою твоєю
І марю я лише тобою.
Подивився на написане, здивовано знизав плечима. Бажання писати щось поетичне у нього до цього часу не з’являлось. Та й взагалі писати він не любив. Як і вперто не бажав вчити інші предмети, що їх так настирливо втокмачували у школі.
Мрією Тимохи було стати ковалем. Років зо три тому вони з мамою потрапили на виставку ковальського мистецтва. Споглядаючи металеві, ніби невагомі, квіти, динамічні скульптури, що от‑от мали розпочати рух, Тимофій відчув себе мов під гіпнозом. Йому здалося, що вірус розпеченого металу, міцних тіл і мелодійного перестуку молота з наковальнею надійно оселився в його організмі і ніякими способами його звідти не витурити. Про це він нікому не розповідав (крім Вовчика, звичайно), але майже кожного дня детально переглядав інтернетівські ролики, присвячені ковальству.
— «Живу усмішкою твоєю і марю я лише тобою…» — повторив Тимоха тихо. Натка Королькова, яка сиділа за партою попереду, обернулась до нього, зацікавленим і чомусь трохи переляканим поглядом своїх очисьок ковзнула по обличчю хлопця, всміхнулася кутиками губ.
— Давай, Королькова! Вперед дивись, — грубувато стер усмішку з губ дівчини Тимофій, закриваючи рукою написані рядки.
— Козел! — ображено кинула вона і різко відвернулася, з порожевілими вушками.
— Ей! Ти, вівця! Ти чого до пацана чіпляєшся? — втрутився Вовчик, який до цього часу байдуже слухав фізика, розвалившись на сусідньому з Тимофієвим стільці.