Тимофій розгублено роззирався навколо. Кудись бігли люди, поспішали дорогою машини, порушували правила таксисти і сигналили маршрутки. Життя текло звичним руслом. Хлопець засунув руку у задню кишеню, намацуючи телефон, знову згадав, що зараз він без зв’язку. Тоді рішуче рушив до входу в метро, вирішивши повернутись додому, взяти там гроші і нарешті знову стати щасливим власником мобільного телефону.
Дівчину, схожу на Лисичку, він помітив одразу. Вона вийшла з невеличкої крамнички, яка торгувала, судячи з вивіски, добривами та засобами для захисту рослин. Тимофій струснув головою, спробувавши відігнати марево, але воно вперто не зникало. Дівчина дійсно існувала, а не була витвором його фантазій! З невеликим яскравим пакетиком у руці вона безтурботно йшла тротуаром, минаючи перехожих. У її вушках можна було помітити навушники, іноді Лисичка пританцьовувала у такт музиці, що її чула тільки вона.
Тимофій, не вірячи своїй удачі, поспішив слідом, тримаючись на деякій відстані, аби не бути викритим завчасно. Він вирішив прослідкувати за незнайомкою і довідатися, де вона живе, а далі вже справа техніки. Щось обов’язково придумається.
Дівчина ніби відчула його погляд, кілька разів озирнулась, але не зупинялася і продовжувала свій шлях. Пірнувши під невисоку арку, Лисичка сховалась у дворі, і коли Тимофій пройшов за нею, то дівчини вже не було, вона ніби розчинилась у повітрі. Тимоха здивовано озирнувся. Ні на дитячому майданчику, що відкрився його погляду, ні на лавці біля найближчого під’їзду — взагалі ніде! Як вона встигла кудись подітись? Минуло буквально півхвилини! Тимофій розчаровано оглянув великий двір ще раз, підійшов до давно не фарбованої дерев’яної пісочниці, сів на її основу.
— Чуєш, ти, чудило! — несподівано почув голос з-за спини. — Ти чого тут майно ламаєш? — спитав хтось.
Тимоха оглянувся на голос. За кілька метрів від нього стояли двоє незнайомих хлопців, приблизно його віку. Один був досить високим, з міцними руками, які підкреслював короткий рукав футболки з написом «Ми живемо на своїй, Богом даній землі», інший теж не хирляк, але трохи нижчий, зі стрижкою типу «їжачок» і смішною рідкуватою борідкою.
— Я ще раз повторюю! Якого біса на нашу пісочницю всівся? Тут малі зазвичай граються, а не дорослі дядьки вештаються, — примружено глянув на Тимофія вищий.
— Пацани! Я тут людину шукаю, — спробував пояснити Тимоха.
Він навіть зрадів несподіваній зустрічі, маючи надію розпитати про об’єкт своєї уваги. Руде волосся дівчини було гарною прикметою, не помітити яку майже неможливо.
— Блін, Гуню! Мені здається, чи цей кент трохи глухуватий? — повернувся Високий до Бороди. — Треба пояснити йому правила поведінки, — він почав наближатися до Тимофія.
Тимоха зрозумів, що процес переговорів зайшов у глухий кут. Вони з Вовчиком теж так іноді виховували зайд, тож передбачити, що станеться після подібних розмов, було неважко.
— Пацани! Та я… — заметушився Тимофій. — Я вам бабки віддам! — нарешті знайшов вирішення проблеми, стягнув одним рухом рюкзак з плечей, розстебнув блискавку замка та сягнув досередини рукою, ніби в пошуках грошей.
— Ти, самоваре, не тільки гроші віддаси! І мобілу викладеш! — погрозливо ступив кілька кроків вперед Високий.
— Та звичайно, звичайно! — ніби перелякано повідомив Тимофій.
Він несподівано виставив перед собою праву руку, зробив легкий рух. Щось неголосно зашипіло, і в сторону Високого та Бороди вирвалась хмарка перцевого газу з балончика, який Тимоха завжди носив зі собою. Ситуації у житті складались різні, тож балончик вже не один раз рятував честь і здоров’я свого власника. Подібне трапилось і зараз. Високий, який стояв ближче, отримав порцію в обличчя, вдихнув суміш, закашлявся і почав терти руками очі, з яких струмком бігли сльози. Від цього очі запекли ще сильніше. Високий засичав, потім щось вигукнув, відступив кілька кроків назад, перечепився за якийсь металевий штир та впав на спину, продовжуючи терти очі.
Борода, який стояв трохи віддалік, миттєво зважив обстановку, відстрибнув ще далі і застиг, обдумуючи свої подальші дії.
— Ну все, козел! — прошипів він до Тимофія. — Тут тебе і зариють! — пообіцяв, не ризикуючи наближатись. Він сягнув рукою в кишеню, дістав звідти телескопічного дубця, з різким звуком відкрив його, привівши у бойовий стан.
— А на це я зараз дістану дуло! — спокійно, з металом в голосі, пообіцяв Тимоха, знову повертаючись до свого рюкзака.
Це був блеф, але блеф виправданий. Зараз не можна бути впевненим, що у твого опонента немає в запасі якогось «макарова» чи «стєчкіна». З Донбасу понавозили стільки зброї, що можна було створити ще одну армію, тож ймовірність появи пістолета була дуже високою. Бородатий, судячи з усього, в можливе існування у Тимохи вогнепальної зброї повірив, тож свій дубець опустив.