Лише тоді він ушанував мене поглядом.
— Аякже, це можна, — зронив.
На якусь мить я запишався, повірив, ніби переконав старого своїм сп'янінням, спокусив шансом дати копняка світові, який він залишив. Проте швидко збагнув, що Тедові просто бракувало грошей. І він майстерно домовлявся про долю.
Він забажав лляного полотна, куничого хутра, свинячого жиру, олії першого вичавлення та кольорових фарб. І все — від «Віндзора енд Ньютона», уславленого постачальника, авжеж, недешевого (понад мої можливості) та ще й розташованого аж у Торонто. Тед малював на фанерках старенькими обтріпаними пензлями та олією, що швидко блякла. Постачанням займався Стів, проте він не їздив далі залізної ятки в сусідньому містечку — двісті кілометрів туди і назад.
Отже, Тед малював. Ні для кого це не було таємницею. Коли він виходив із зимівлі, одяг його хаотично вкривали плями від фарб. Оці сонячні відблиски на одежі завжди дивували мене. Він замовляв переважно темні відтінки. Чорний, наче вугілля, сірий, мов попіл, брунатний із незрозумілим відливом, що його називали умброю. Проте ми не мали жодного уявлення про те, що поставало під його пензлем.
Тедів двір містився на півшляху між дворами Тома та Чарлі. Щоранку, докинувши дров до груби й поснідавши смаженою картоплею зі шкварками, Том вирушав до хатинки Чарлі. Щоранку Том проходив повз хатку Теда і позирав на димар. Як би не виходив дим — рівнесенько, покашлюючи, малесенькими клубками чи густою хмаринкою, — щоранку Том доповідав про це Чарлі під час першої бесіди.
Дим, що виходив із димаря, був найнадійнішою ознакою того, що Тед уже встав, розпалив грубу і смажить картоплю зі шкварками, повертається до вчорашніх міркувань і починає день досі живого одинака.
Я так само позирав на димарі. Готувався до того, що одного дня смерть випередить мене. Дивно, але я гадав, що першим вона забере Тома. Він був наймолодший, досі переймався перипетіями минулого, ніколи не сидів на одному місці, постійно щось розповідав. Однак Том дуже тужив через помилки юних років, а ще він мав лише одне око, важко дихав і накульгував. Мені завжди здавалося, що йому чогось бракує, проте він тримався гідно.
Смерть вони обговорювали так само, як і погоду, тож я мусив звикати.
— Чудова днина!
— Еге ж, сьогодні й померти можна.
Ні сумно, ні болісно — звичайний факт у плетениці інших. Старіння, забуття, повна свобода — зокрема й від себе самих — лише потішали їх. Вони почувалися так, ніби замели за собою сліди.
Чарлі і Том за звичкою дражнилися:
— Що, Чарлі, загнешся нарешті сьогодні?
— Ще одна така ніч — і завтра мене не стане. Та якщо завтра, то конче надвечір! Я завжди мріяв померти при заході сонця.
— Отже, завтра на смерку.
— Точно, на смерку. Втім, якщо смерть забариться, то перенесу на пізніше. Не хочу вмирати у темряві.
— Ти ба! Дорогенький, як коверзуватимеш, вона ніколи не прийде, ти перетнеш сторічну межу і — гоп! — будеш справді старий, старезний, а старий ти не вартий нічого, навіть власного гівна!
Тоді звертається до мене:
— Бач, який упертюх — ніяк не наважиться ґиґнути!
І знову вони мовчать. І нікого це не бентежить. Ми звикли до пауз, коли кожен наздоганяє власні думки.
Проте цього разу мовчали довго, важкою туманною тишею.
Я вже знав, що розмова продовжиться чимось химерним, аж ось Чарлі скарлючився болісно над горнятком, поспіхом зирнув на мене і знову схилився над чаєм — ніби те, що він скаже, стосувалося саме його.
— Помер Тед.
Авжеж — я цього чекав, це мало колись відбутися, проте я був не готовий, бо ми завжди не готові, і це мене вразило. Ніби ножем угатили.
Здавалося, ніби Теда створено для вічного життя — він не міг померти у власному ліжку, як інші, не залишивши жодного сліду, крім занімілого димаря!
На ньому були лише тільник та кальсони; ковдра вкривала тіло до половини. Старі не помітили ні слідів боротьби зі смертю, ні — квапливо зазначив Чарлі — піни на вустах.
— Ви впевнені, що піни не було?
Я лише хотів переконатися. Вигадка зі стрихніном ніколи мені не подобалася — авжеж, для них це був, звісно, жарт, проте мені краялося серце.
— Він помер власною смертю, — ствердив Том.
А Чарлі додав, що Тед настільки тішився можливості нарешті піти, що навіть заусміхався.