Выбрать главу

— У мене є Любко, — сказав старий і підморгнув псюрі.

Собака спав чуйним сном попід дверима, і його смух від голови до хвоста ставав дибки при кожному ударі грому — і відразу ж заспокоювався, а пес глибоко й мирно спав до наступного грюку.

Щойно прізвисько зірвалося з вуст Чарлі, як пес підскочив і простягнувся біля старечих ніг.

— Чуєш, Любку, ану, підтвердь гості, що нам добре удвох!

Рука Чарлі блукала смухом тварини, зупиняючись на шиї, біля вух, де знаходила великі жмути, які ніжно пестила, а потім ішла далі, м'яко і впевнено, майстерно чухаючи і розминаючи тіло тварини, що аж хрюкала від задоволення, а господар продовжував говорити з гостею, грайливо вставляючи час від часу важливі для неї слова.

— То як, Любку, добре нам удвох?

Я чудувалась широкій, скоцюрбленій через артрит зашкарублій руці, яка граційно пурхала над смухом, а ще більше — голосові, який при звертанні до пса тихішав, ставав оксамитовим і загадковим. Цим лагідним басом старий пояснив, що Любко боїться гроз. «Грому злякався, — сказав він, — треба його заспокоїти, тож, коли буря, я дозволяю йому заходити досередини», — і раптом тон, подібний до голосу віолончелі, куди й подівся, — старий знову заговорив, мов володар лісу, що завжди стоїть на своєму.

Пізніше, як він розгортав паки шкур, аби зладнати для мене ложе, граційні рухи та оксамитовий голос повернулися.

Борвій не вщухав. У центрі стелі єдиної тут кімнати дах протікав. Чарлі звик до такого, тож хутко підставив казанок. Чулися дзенькання води об метал, дріб дощу по віконницях, тріск вогню в грубі та вдоволене мурмотіння Любка — хижка роїлася звуками теплого, затишного життя. Я раділа, що мене запросили поспати тут.

В одному з кутів громадилися хутряні купи. Я налічила понад двадцять шкур. «Дуже зручно в зимові морози», — зауважив Чарлі у відповідь на мій здивований погляд, і я уявила його на морозі мінус п'ятдесят похованим під хутряною горою. Любко, напевно, ховався десь поруч у тій горі; в хижці було тихо-тихо, а в грубці яскраво палали дрова.

Старий припинив розставляти пастки, коли екологи обвалили ціни, проте зберігав останні трофеї; розгортаючи шкуру, він ділився історією — історією тварини, яка віддала йому своє хутро. Слова сповільнювали плин, округлювались, змальовували зовнішню подобу тварини, місце, де вона жила, слід, яким ішов мисливець, те, як тварина потрапила до пастки, — і голос огортав мене теплом. «Бідна матуся, — зітхав старий і пестив бобровий смух, — не варто було туди лізти».

Люблю розповіді, люблю, коли переповідають своє життя від самого початку — кожен його вибрик, кожен закрут підіймаються з глибин часу, і, коли минає шістдесят, вісімдесят років, людина виявляється такою ж, із тими самими поглядом, руками, манерою повідомляти, що живеться добре або погано. Одна з численних стареньких, яких зустрічала під час пошуків, показала мені свої руки — дві довгі елегантні білі руки, що спочивали на квітчастій сукні і які вона раптом поклала на стіл. «Поглянь, — сказала вона, — жодної цятки, жодної тріщинки — такі ж, як і у двадцять років!» Цим трофеєм вона пишалася найбільше. Руки оповідали про п'ятьох діток, що народжувались одне за одним, про ферму, яка пішла за вогнем, про чоловіка, який також зник у Великих Пожогах 1916 року, про задушливе помешкання в місті, про вічно голодних дітей та прибирання, прибирання, прибирання, за яке платять. Ціле життя в мильній воді, і, проте — жодної тобі латки, жодної тріщинки!

Бідна матуся, — вів своє Чарлі, і здалося мені, ніби потрапила до історії про видатне життя. Бобриха — чотирирічна самичка — потрапила до пастки Чарлі разом із трьома малюками, які вже борсались у її животі. Вона не мала там опинитись, я хотів спіймати самця, великого, рудого, з ясним смухом — відтінок рідкісний, хутро цінне. Я знав усю родину, що мешкала в норі у вузькій затоці на озері. Матуся, що лаштувала гніздо на весну, трійко пуцьвірінків з минулорічного плоду та поважний золотавий «паша», самець, який не втрапив до жодної пастки. У січні впіймався один малюк, ще один — у лютому, авжеж, добра здобич, але нікчемна порівняно з пашею-татусем. Зазвичай у березні я зачиняю пастки, бо навесні хутро втрачає блиск, та я захопився, запраглося золота, тож пасток не прибирав. Бідна матуся — не треба було виходити з нори!