Картонка була вельми цінна, бо містила документи Чарлі — справжні й підробні, а також гроші, чималу суму. Чарлі показав фотографові вміст картонки незадовго перед її поїздкою до Торонто. «Це для Марі-Денеж, — сказав він, — якщо одного дня вона не відчує щастя у лісі». Фотографа вразила кількість купюр. Цупкі гумки звивали їх у десятки жмутів: на перший погляд — тисячі доларів. Вона не стрималась і зойкнула. «Це моя пенсія, — пояснив Чарлі, — не було на що витрачати».
— Але усе це — для Марі-Денеж, — наполягав він.
І вона пообіцяла. Що знайде місце, що опікуватиметься старою, якщо раптом їй перехочеться жити на хуторі.
В очах Чарлі вона побачила радість і зрозуміла, що він ладен відмовитись від усього заради добробуту Марі-Денеж. Їхнє уважне ставлення одне до одного, ніжні погляди, усе те, що здавалось фотографу відданістю і дружбою, останнім кокетуванням стареньких сердець, виявилося значно глибшим почуттям. Ці двоє кохали одне одного так, як кохають лише у двадцять років. І відсутність бляшанки й картонки могла свідчити тільки про одне. Вони вирішили піти з життя разом — рішуче й назавжди, не залишивши слідів.
Тож зрештою вона змирилася з неприйнятним. Хіба чинять опір коханню? Поступово, місяць за місяцем, відсутність бляшанки на поличці набула романтичних барв. Чарлі та Марі-Денеж ішли, тримаючись за руки, — достоту Ромео і Джульєтта — назустріч долі.
А Стів і Бруно виявились живими. Стів потрапив до в'язниці в Монтейті без права на заставу — суддя вирішив, що підсудний за першої-ліпшої нагоди повернеться до лісу. Від Бруно ж новин не було — під час поліцейського рейду його не знайшли, і відтоді він не з'являвся в околі. Та й вона була зацікавлена не блукати в тих місцях, адже поліція шукала свідків.
Про це її повідомив Джеррі — власник готелю, через якого Стів щомісяця забирав урядові чеки.
— А решта? — запитала вона, не уточнивши імен.
— Решта? — здивовано підняв одну брову він.
Отже, власник готелю не здогадувався про існування Тома й Чарлі, і напевно нічого не знав про сухеньку стару, яку прихистили хащі. Джеррі вірив лише у брудні оборудки і в те, що з незаконних дій інших людей можна отримати зиск.
Тож фотограф більше не поверталася до череваня.
Кілька наступних місяців вона готувала виставку. Це все, що залишалося від року, проведеного з друзями у лісі. Триста шістдесят сім картин, болісні галюцинації Теда і погляд Марі-Денеж, який пояснював кожну цятину на полотні. Картини для виставки займали все помешкання. А інші чекали своєї черги на складі у північній частині міста.
Бувало, прокидалася посеред ночі, сполохана жахливим сновиддям, чітких обрисів якого не могла пригадати, й обходила кімнати у пошуках кольорової плями, що повернула б її до друзів у лісовій гущавині.
Рятувала робота. Готуючись до виставки, фотограф виконувала одночасно низку замовлень, і це забирало всі сили. Доводилося багато міркувати, працювати, приймати рішення. На щастя, Клара завжди була поруч. Вона здавалася весняним сплеском, а її друзі — сонячними промінцями, і фотограф залюбки віддавала себе їхній енергії. Їй сподобався задум представити публіці твори невідомого митця-оригінала — незалежної особистості, яку ніхто ніколи не вчив, — показати примітивний хист, силу натхнення та бездоганне володіння композицією; друзі Клари не втомлювались нахвалювати талант Теда. Світлини також викликали у них захоплення. Фотограф подумки дякувала своїй «Вісті», яка вловила глибоку текстуру світла та глибину поглядів.
Проект стартував. Часом фотограф не могла стримати подиву. Команда митців прагнула гучної події. На старій винниці багато років не виготовляли віскі, але тутешній простір, старі мури та старовинний брук переходів живили різноманітними чутками, найсерйознішою з-поміж яких була побрехенька, ніби тут для заможної богеми будують розважальний центр із ресторанами, театрами, галереями та розкішними крамницями — на кшталт Йорквіллю[11], проте у більш європейському дусі. Клара та її друзі хотіли бути в перших рядах, коли місцину заповнять мистецтво, багаті гульвіси і вишукані страви.
Поки ж — колишню винницю використовували для зйомок. Трупа з Голлівуду, яка знімала комедії на сучасний смак, поступилася юним митцям і віддала їм частину приміщень бочкарні.
Фотограф нарешті мала карт-бланш. Задум їй імпонував. Картини і світлини ніби перегукувались, особливо ж вражала неймовірна історія Пожогів у Метісоні, напівсліпого хлопчини, що блукав руйновищами у пошуках не однієї, а відразу двох коханих — хоч і схожих між собою, мов із одного ока випали, — про трійко закоханих, що ціле життя не могли позбутися пут любові. Кохання, блукання, страждання, густі ліси та спокута через живопис — теми, близькі серцю юних митців, які люблять пошкребти на дні, перш ніж виринути до сонця.