Дощовий світанок

         Отрутними дощами вмита,
         Забута всіма тут і там,
         Стоїть розбута і роздіта,
         На люди виставивши срам.

         Нема заводів, - стіни биті.
         Хати, - без вікон, й пустирі…
         Усі знедолені, забиті,
         Неначе морок на дворі.

         І здається мені, браття: щось воно нечисто, -
         Наче злий чаклун закляття, наложив на місто.

         Кладовища за містом всюди,
         Що не день, - страшні новини!..
         Дерева порубали люди,
         І поробили домовини.

         Усе, що можна зруйнували –
         Не раптом все, і не за мить…
         І замок в парку збудували,
         Із каменю… Де совість спить!

         Тепер усі і животіють,
         У Костянтинівці моїй:
         Думок не мають, і не мріють, -
         Бо загубили Розум свій.

         На дворі, наче, ніч настала,
         Той злодій з неба сонце вкрав.
         І нечисть вголос заволала,
         Законність чинну ту поправ!..

         На місто, мов на мертве тіло,
         Злетілись, наче круки:
         Уся гидота, все, що вило, -
         Навіщо нам ці муки?..

         І шматували, й шматували,
         Те гарне, що у нас було…
         А ми дивились, і мовчали,
         Як ті німі, в німім кіно.

         От і стоїть де Дике Поле,
         На берегах Торця Кривого, -
         Убоге місто босе, й голе,
         Як той покинутий небого…

         Я пасу свою худобу, бачу, бачу браття,
         Що там та «нечиста» робе, - діє ще закляття!

         …А землею чутка лине:
         Білий Лицар в світ прийшов, -
         Уся Темна сила гине,
         Там, де тільки він пройшов!

         Може, і у наше місто,
         Прийде Лицар із мечем, -
         Разом виженем «нечисту»,
         Поруч ставши з ним, плечем!..