Через чотири місяці батьки віддали Коліна у дитсадок для обдарованих дітей. У дитсадку сказали, що Колін надто розвинений для їхнього закладу і в будь-якому разі вони не приймають дітей, які ще не привчені ходити на горщик. Його відправили до психолога в Чиказькому університеті.
Так іще не привчений до горщика вундеркінд опинився у Саус-Сайді, у маленькому офісі без вікон, перед жінкою в рогових окулярах, яка хотіла, щоб він знайшов закономірність у буквах і числах. Вона загадувала йому перевертати багатокутники, просила знайти картинку, що не підходила до інших. Вона ставила йому безкінечну кількість чудових запитань, і Колін полюбив її за це. До цього часу більшість запитань, які йому ставили, стосувалися того, чи не попісяв би він сам або чи не з’їв би ложечку жалюгідного овочевого пюре.
Після години запитань жінка сказала: «Я хочу подякувати тобі, Коліне, за надзвичайне терпіння. Ти дуже особливий хлопчик».
«Ти дуже особливий». Колін це чутиме багато разів, і все ж, у певному сенсі — завжди недостатньо.
Жінка в рогових окулярах запросила до кімнати його матір. Поки професорка розповідала пані Сінґлтон, що Колін — надзвичайний, дуже особливий хлопчик, той грався з дерев’яними буквами. Він загнав скабку, переставляючи букви в слові «краб», і зробив із нього «брак» — перша анаграма, яку він пам’ятає.
Професорка сказала пані Сінґлтон, що Колінове обдарування слід розвивати, але не можна підстьобувати, і застерегла: «Не варто плекати надмірні сподівання. Діти, подібні до Коліна, швидко обробляють інформацію. Вони показують дивовижну здатність зосереджуватися на завданнях. Та в них не більше шансів отримати Нобелівську премію, ніж у будь-якої іншої просто розумної дитини».
Того вечора вдома батько приніс йому нову книжку — «Частина, якої бракує» Шела Сілверстайна. Колін сів на диван поряд із татом, і його маленькі рученята стрибали по великих сторінках, бо він читав швидко, зупиняючись тільки для того, щоб уточнити значення слова. Дочитавши, Колін рішуче згорнув книжку.
— Сподобалося? — запитав батько.
— Угу, — відповів Колін. Він любив усі книжки, бо йому подобався сам процес читання, магічна трансформація кривульок на сторінці у слова в його голові.
— Про що ця книжка? — запитав батько.
Хлопчик поклав книжку батькові на коліна і відповів:
— Колу бракує частини. Частина, якої бракує, має форму піци.
— Піци чи шматка піци? — усміхаючись, батько поклав свою велику руку йому на маківку.
— Так, тату. Шматка. Отож коло шукає свою частину. Воно знаходить багато не тих частин. Тоді знаходить правильну. Але потім залишає її. Це кінець.
— А ти колись почуваєшся, наче коло, якому бракує частини? — запитав батько.
— Тату, я не коло, я хлопчик.
І батькова усмішка пригасла трохи — вундеркінд умів читати, але не все розумів. Коли б Колін тільки знав, що йому бракує частини, що його нездатність упізнати себе в історії про коло була невиправною проблемою, то знав би тоді й те, що з часом решта світу його наздожене. Є ще й інша історія, яку він запам’ятав, але не усвідомив: якби він тільки зрозумів, що у байці про черепаху та зайця йдеться більше ніж про черепаху та зайця,[11] то міг би вберегтися від великої халепи.
Через три роки його прийняли до Калманівської школи — безоплатно, бо матінка викладала там; він був тільки на рік молодший від більшості однокласників. Батько спонукав його вчитися більше й наполегливіше, та Колін був не з тих вундеркіндів, які вступають до коледжу в одинадцять років. Мати з батьком вважали правильним, щоб він просувався напівприскореним темпом заради того, що вони називали його «соціальним добробутом».
Але з соціальним добробутом не склалося. Колін не вирізнявся умінням заводити друзів. Просто у нього і в хлопців з його класу були різні забавки. Наприклад, Колін на перервах любив зображувати робота. Механічною ходою, ритмічно погойдуючи руками, він на рівних ногах підходив до Роберта Кейзмена і монотонним голосом говорив: «Я РОБОТ. Я МОЖУ ВІДПОВІСТИ НА БУДЬ-ЯКЕ ЗАПИТАННЯ. ТИ ХОЧЕШ ЗНАТИ, ХТО БУВ ЧОТИРНАДЦЯТИМ ПРЕЗИДЕНТОМ?»
— Добре, — погоджувався Роберт. — Моє запитання таке: чому ти такий дебіл, Кале?
11
Одна з Езопових байок про зайця, що глузував із повільної черепахи, і та запропонувала йому перегони. Упевнений у перемозі заєць ліг перепочити на півдороги, а прокинувшись, виявив, що суперниця, рухаючись помалу, але неухильно, першою дійшла до фінішу. —