15. Кіно і Платон. Пригадуючи кінофільм або розповідаючи про нього комусь іншому — щó ми бачимо в цей час внутрішнім зором або, ліпше сказати, очима пам'яті? Ряд картин, не обов'язково розміщений у тому самому порядку, в якому він постав перед нами при перегляді. Се можна порівняти з колодою карт: режисер пропонує нам колоду, в якій карти розташовуються у зростаючій послідовності, від шістки до туза, тобто у відповідності з режисеровими уявленнями про цілісність. У нашій пам'яті ці карти перетасовуються і розташовуються, відтак, у довільному порядку, а деякі з них губляться, падаючи на підлогу. Вслід за дамою іде шістка, а за нею валет або дев'ятка. Жодного тобі уявлення про ієрархію! І все ж цей очевидний безлад також тримається на певному стрижні. Наша розповідь — бліде, нечітке, багато в чому неточне, але все ж відтворення первісної послідовності картин, забарвлене індивідуальними трактуваннями і розгадками режисерового задуму. Переглядаючи фільм удруге, через певний проміжок часу, ми дивуємося, зустрічаючи знайому сцену зовсім не на тому місці, де вона, на нашу думку, мусила б бути. І досить неохоче з цим погоджуємося. Подібні метаморфози відбуваються і з нашими снами, і зі спогадами назагал, які, подібно до кінофільма, є зразками згущеного часу. Відмовляючись від нашої свідомої участі, пам'ять робить неперервний і необоротний час дискретним і повторювальним. Можна припустити, що існують стійкі форми подібної роботи, та що саме їх мав на увазі Платон, розповідаючи про архетипи.
16. Нічний осінній рок. Слухаючи старі рок-групи, такі, скажімо, як «The Doors», «Led Zeppelin» або «Pink Floyd», раптом ловиш себе на думці, що се вже глибока історія. Отож, наша юність, просякнута їхньою музикою, — теж історія і ми непомітно для себе зістарілися? Адже багатьох із тих, хто грав сю музику або слухав її разом з нами, уже немає серед живих. Але ж ся музика, навіть запиляна на мільйонах адаптерів, залишається для нас новою і живою, майже тотожною тій, якою ми почули її уперше. Чим, у такому разі, є історія — отим «майже»? Ледь помітні спотворення улюблених ходів і фраз, щось на кшталт зморшок, які торкнулися коханого обличчя; деякі речі перестали подобатися взагалі, деякі викликають сміх і бажання спародіювати їх, ще інші, до яких ми давніше залишалися індиферентними або ледь «теплими», тепер стали найулюбленішими — поруч із тими, які й не переставали ними бути. Отже, історія — се не радикальна переміна або, точніше, заміна одних речей іншими; се певна передислокація, подібна до перестановки шахових фігур у одній і тій самій партії, при чому деякі постаті зникають, а нові не можуть з'явитися аж до кінця от сеї гри. Історія закінчується разом з нами. І як би не набив оскому цей образ, але ми продовжуємо жити при світлі погаслих зірок і орієнтуватися по них. Сьогоднішня творчість Маккартнея або Гаррісона нічим не поступається, а в дечому й перевершує їхні осягнення пори «The Beatles». Але се вже інша історія і світло їхнє — іншого кольору. Мимоволі з'являється одна не зовсім або ж цілком християнська думка: для того, щоб воскрес Христос, конче необхідний Іуда; для того, щоб ми всі могли грітися біля неспотвореного історією Леннонового світла, треба було спотвореного розуму Чепмена. Завдяки смерті істнує вічність життя.
17. Війна з речами. Я знав одного чоловіка, що майже безперервно воював з речами, при тому, що вони не нападали на нього першими. Цей чоловік постійно заплутувався у шнурах до електричної лампи або праски, горнятка з чаєм випорскували йому з рук і розбивалися вдрузки, ґудзики на сорочці відлітали, ножі ламалися того ж таки дня, коли він їх купував… Згодом я довідався, що той чоловік був наркоманом, тобто відсутнім серед присутніх, солдатом небуття серед сущого. Він уже повернувся до своїх, але речі, з якими він боровся протягом недовгого напівбування, не радіють з цього приводу. Вони тужать за тим, що йому не вдалося прорватися до них, — або, принаймні, перемогти їх. Речі такі безпорадні у своїй вічній любові до минущого. Найгірше, що може статися з ними — це не розбитися або поламатися; найгірше для них — це пережити свого власника, яким би паскудним він не був з людської точки зору. Може, ще й тому слово «річ» — жіночого роду.
18. Збудуй хату. Тільки той, хто ціле життя не мав де прихилити голови, може зрозуміти і навіть відчути те неймовірне щастя, дароване самотникові після довгих безпритульних блукань і ночувань по чужих людях, нехай навіть найдоброзичливіших, по вокзалах, готелях, покинутих сторожках у лісі, кочегарках тощо; щастя: прокинутися серед ночі у власній хаті, виглянути у вікно і побачити, що там падає тихий лапатий сніг, послухати, як злегка поскімлюючи, пес вичісує бліх, а потім неквапливо доїдає рештки вечері зі своєї миски; щастя: доторкнутися рукою до теплої стіни, яку будував, захищаючись від ненатлого безмежжя та безчасу, перекриваючи доступ хаосові і релятивізму. Тільки той, хто має власну господу, може вірити в Господа і любити Його. Тільки той, хто одгородився од людей, може вийти їм назустріч. Тільки створивши собі осердя, centrum, можна одділити сакральне од профанного, побачити їхню відмінність і сущість. Якщо ж не істнує господ — тоді все дозволено. І тоді твердь розчиняється у воді, світло у пітьмі, душа вивітрюється в безвість — і нема тоді про що говорити, мовчати й говорити знову.