Місяць милування місяцем
«Вирушаючи в мандри, думав, що помру. А все ж таки не вмер! — Кінець ночівлям просто неба, але — глибока осінь»[9].
Сьогодні, коли готував вечерю, почув шурхіт під столом. Зазирнув туди і побачив: через широку шийку до порожньої пляшки з-під молока впало мишеня; шалено стрибало вгору, намагаючись вискочити через ту ж таки шийку, але марно — чи то вже сили в нього вичерпалися, чи надто далекою була рятівна свобода. «Приручу», — вирішив я. Накришив до скляного лона хліба, налив трохи води. Мишеня пожувало крихти і знову почало стрибати. Шалено. Щосили. А тоді втомилося, бідне. Сиділо в тій воді, мокре, жалюгідне, і вмивалося передніми лапками. Чи молилося?
Проклята природа гладенького скла, за яке нема як учепитися, крізь яке видно геть увесь світ — але вирватися неможливо. «Ось, бачу себе», — сказав я до себе і до мишеняти. Виніс пляшку на ґанок. Запалив світло. «Ось, гляди, що треба зробити зі мною», — сказав до Того, Хто сидів у небі, споглядаючи нас. Поклав пляшку горизонтально. Мишеня підповзло до виходу і завмерло в нерішучості, нюхаючи свіже вересневе повітря. «Давай-давай!» — підбадьорив я його. Воно вискочило, ткнулося в кут, розвернулося і прожогом чкурнуло в кущі, — мокре, змучене, вільне.
«Підніжжя гори в тумані! — І поле не може бачити сяйва повного місяця».
Це якесь безпредметне страждання: воно не потребує причин, воно виростає саме з себе, саме собою живиться, саме собою розмножується. Вся решта є наслідком цього безіменного страждання; і хоча я й міг би назвати кілька евентуальних причин його, все ж сумніваюся, бо страждання було присутнім ще до того, як з'явилась котрась із цих причин; радше навпаки: «причини», тобто мої раціоналізації, з'явилися тому, що їм передувало і їх покликало до себе це страждання, від якого я став неймовірно тупим, заляканим, напівбожевільним невротиком, шизофреником і прочая, і прочая.
Втім, існувало щось на зразок короткочасного полегшення. Імітація сповіді, хвилини притомності, прозріння, сполохів, «місячних зайчиків», — коли хотілося одного: щоб це живе, сповнене конкретики бачення не зникало ніколи. Світ тоді такий об'ємний, барвистий і цікавий; світ тоді озивається до серця без перешкод, без оцієї проклятої багатокілометрової товщі; з'являються тіні у дерев і людей, виявляється, співають птахи і кожна з цих пташок має якесь гарне ім'я, досконало обходячись без будь-яких філософій цього імені, не відаючи ні про орфіків, ні про їхніх крейзанутих послідовників та їхні безпредметні страждання.
«І вигляд усієї осені вже став таким, як обрис місяця за густим дощем».
Найуживаніші слова теперішнього тривалого часу — «тоталітарний», «демократичний», «ринок», «національний», «незалежний», «менталітет», «Європа», «Україна», «постмодернізм», «плюралізм», «громадянське суспільство» та деякі інші, з яких новітній Флобер міг би при бажанні скласти ще один «Лексикон прописних істин». Слова заклинання, слова — розпізнавальні знаки, як оті зірочки на офіцерських погонах, слова, які внаслідок безперервного використання стали до того багатозначними, що в них розчинилася притаманна кожному символові магічність. Роз-чароване довкілля; деміфологізований, десакралізований світ, позбавлений ілюзій і таємничих, ба заборонених імен, від яких прискорено билося серце. Відтепер, почувши «Україна» або «Європа», ми не здригаємося, як раніше. Можливо, ми здригаємся, але зовсім по-іншому, знаючи, що таке «Європа» або «Україна» сьогодні. Не по суті, а сьогодні. Ми хочемо жити в світі без конотацій, у яких причаїлося безліч ідеологій та відданих їм ловців душ. Слова, які так буйно зеленіли змістами і значеннями, смислами і сенсами, тепер пожовкли і осипалися, а незабаром впав гарний білий сніг; ми стоїмо на білому снігу, дивлячись на чорні порожні галузки «зимових дерев». Це таки зима. Зима в мовчанні, зима в тиші, зима в зосередженні. Зима — це осердя. Без слів.
«Перебуваю зиму вдома. Знов підійду до стовпа серед хати, спиною притулюсь».
Цілковита втрата душі. Таке враження, що залишилося тільки тіло; воно ходить, говорить, справляє одна за одною свої потреби, навіть пише тощо — але я не маю до нього жодного стосунку. Власне, немає отого «я». Аморфна маса, яка на перший погляд видається людиною. Але не треба нас дурити: м е н е н е м а. Мене не лишилося. Ворожий світ розчавив мене, а люди йому допомогли, а я допоміг людям і світові. Ми таки доконали мене. Проте, тіло залишилося. Як позбутися його, я не знаю, тому що мене нема. Тіло панує. Дивиться телевізор, ходить на каву, допалює рештки мого тютюну. Надлишок матерії. Надмір тіла. Надтіло. Те, що залишилося в голові цього тіла, важко назвати свідомістю. Тіло — і чому ви називаєте його моїм? — нічого не усвідомлює. Це тіло втратило свідомість. Мене страшить, а точніше обурює той факт, що це тіло продовжує вдавати з себе живе. Це мертве тіло. Чому воно не розпадається, попри відсутність об'єднавчого Логоса, чому воно рухається — напівгниле, роз'їдене, брудне, потворне, фальшиве? Господи, яке ненависне це тіло смерті.