Потім усе це почало якось тривати: вечір, перша зоря, осідаюча курява, голоси цвіркунів. Злилося в одне і почало тривати. Тривати — отже, існувати. Мами з сестрою все ще не було. Тільки трохи голоснішою стала тиша. Від колодязя ішов чоловік. Я зразу побачив, що це не матіївський чоловік. Але я не злякався, тому що він був тверезим. Він підійшов до мене і сів поруч.
— Привіт, старий, — сказав він.
— Драстуйте.
— Не кажи мені «ви». І нікому не кажи «ви». До всіх звертайся на «ти» і не вір тим, хто тобі казатиме «ви».
— А як тебе звати? — спитав я.
— Джим.
— ДЖИМ? — перепитав я і засміявся. Джимом звали песика баби Наталки.
— Ну, Джиммі. Хіба я знаю. Я прийшов попрощатися з тобою. Сказати, що більше не витримую і мушу повертатися додому.
— А де твій дім? — спитав я.
— Там, де й твій. Наш дім. Ти теж колись не витримаєш.
— Але мій дім ось, — сказав я і поплескав долонею по нагрітому за день ґанку.
— Ну, нехай. Це твій земний, тутешній дім. Бачиш: він недобудований? Він завжди недобудований. Там наш добудований дім.
Джим показав на зірку, яка сяяла над колодязем.
— Ти прийшов сюди першим за мене, — зрозумів я.
— І першим повертаюся. Троє-четверо з нашого приходу вже дома.
— А хто ще прийшов зі мною?
— Потім ти їх усіх зустрінеш. Вони впізнають тебе. Один з них матиме пишні світлі вуса; один хворітиме на астму; ще один житиме на Погулянці, один матиме білого пуделя, ще одна дівчина носитиме золоті коси до пояса. Ну, і так далі. Всі щось матимуть.
— А ти вже зробив те, задля чого приходив сюди?
— Його ніколи не можна зробити. Ми приходимо не для звершення. Приходимо підтримати і зберегти, передати далі. Своїм.
— Ясно, — сказав я. — Тому цей дім і стоїть недобудованим.
— Ну, то все старий. Радий був побачити тебе тут. Мені пора.
— А що матиму я? По чому впізнаватимуть мене?
Джим засміявся:
— А ти якраз не матимеш, хіба ти забув? Ти не матимеш передніх зубів! Щоб менше скидатися на людину.
— Шкода, — сказав я.
Джим потиснув мені руку, підвівся і пішов туди, звідки прийшов — до сусідського колодязя, над яким пульсувала смарагдово-блакитна зоря.
Ще не встиг він сховатися з моїх очей, як раптом усе ожило. Повіяв дужий вітер, безліч зірок запалало на серпневому небі, озвалися цвіркуни. Я почув голос мами, яка говорила з сестричкою.
— Ти не замерз? — спитала мама.
— Трохи, — сказав я.
— Ходімо до хати. Поп'ємо молока, баба Наталка ось іще меду трохи дала, та й будемо вкладатися.
Двадцять літ по тому: я сидів на Німфенбурґерштрассе перед черговою гальбою вайсбіру і обдумував новий фрагмент своєї поеми «Для троянди». В голові невідчепно крутилися слова: «I want roses in mу garden bower; dig?» Я намагався пригадати досконале дівоче обличчя, яке б асоціювалося з кутом нахилу пелюсток троянди: мені вдалося відтворити посмішку і розріз очей Яринки Малкович; це було дуже добре, тому що задушливий тягар тісної свідомості гойднувся, ніби хтось прочинив кватирку, і я написав: «Троянда не знає того, що вона «троянда». Вона не має власного імені». Була вже досить пізня година, за широкою скляною вітриною кнайпи безшумно текли ріки автомобільних вогнів, людей під парасолями, різнокольорових реклам. Падав густий листопадовий дощ. Тут було сухо і затишно, на столику палала червона свічка і лежав грубий записник, самописка, подарована Іркою Халупою, писала саме так, як я люблю — дуже тонко і виразно. До кнайпи зайшла дівчина з довгим золотим волоссям. «Андруся!» — перелякався я. Але Андруся на той час була в Амстердамі. У неї розпочався роман з Гейсбрехтом. Ну її к чорту. Я спостерігав за золотоволосою. Вона замовила собі каву. Дістала цигарку, прикурила, подивилася на мене, посміхнулася. Я вишкірився у відповідь. Дівчина була напрочуд вродливою. Витончені риси обличчя, довгі тонкі пальці, примхливі вуста і великі уважні очі. Вона пила каву, курила цигарку і думала про щось своє. Мені чомусь подумалося, що вона була б доброю подругою для Яринки. «Ти все життя поруч зі мною, юна і безмовна, невидима і реальна трояндо», — написав я і зробив кілька ковтків пива. Дівчина встала, підійшла до музичного автомата, кинула монету, натиснула кнопку і вийшла геть. Тієї миті я збагнув, що знав її завжди. Зайве й говорити, що пісня, яку вона вибрала для мене, — без сумніву, для мене, надто промовистим був погляд уважних очей, — була піснею «The Doors»: