Лі зітхнув:
— Він завжди називав Елізабет ненормальною, але він був таким же шотландцем, як і вона. Він мав моторошну, просто надприродну інтуїцію. Я і справді вірю, що він мав якесь лиховісне передчуття.
— Я можу припустити, що так воно і було, але це однаково залишає багато запитань без відповіді! — Раптом Рубі розсміялася, але не істерично, а від щирого здивування. — От негідник чортів! Навмисне склав такий заповіт. І той факт, що він помер, не заважає йому і досі мучити нас.
— Мамо, сядь, випий коньяку та викури сигару.
Вона підняла до нього свій келих, він підняв до неї свій.
— За Александра, — сказала Рубі. І випила келих залпом.
— За Александра. Щоб він ніколи не припиняв мучити нас.
Лише після вечері Рубі повернулася до тем, які продовжували її загризати.
— Мій любий котику-муркотику, а як же тепер Елізабет?
— Я одружуся з нею в належний час.
— Ти клянешся мені, що він не знав?
— Ні, я не клястимуся! Що за ідіотське прохання, мамо?! Увімкни свій здоровий глузд! — грубо сказав Лі. — Будь ласка, облишмо цю тему, гаразд?
Вона спокійно сприйняла його демарш, а потім мовила:
— Напевне, він був у конторі старого Брамфорда і готував чернетку заповіту, поки Елізабет спала, а остаточний варіант підписав після сніданку наступного дня — так сказав мені Брамфорд. А Александр казав, що Нелл липне до своєї матері як клей, — роздратовано пирхнула Рубі. — Він тебе не бачив, тому не міг знати.
— Мамо, благаю, зміни тему, га?
— Нелл зчинить страшенний ґвалт, коли дізнається про тебе та Елізабет.
— Наскільки ти розумієш, мені байдуже до Нелл.
— О, розумію і не можу винуватити нікого з вас обох. — І знову взялася за своє. — Для мене єдиним поясненням його дивного заповіту є ось це: якби він знав, то не зробив би тебе своїм головним наступником. Це — неспростовно, навіть для Нелл. Александр не любив Елізабет, але він не потерпів би чужих зазіхань на неї.
— Мамо, я тебе люблю, але, якщо ти зараз не замовкнеш, я тебе вб’ю.
— Я знаю, що ти мене любиш, мій котику, і я тебе також люблю. — По її щоках потекли сльози, але вона примудрилася посміхнутися. — Мені страшенно погано без Александра, але я щаслива за тебе. Якщо пощастить, у мене будуть страхітливо багаті онуки. Вона народить їх без особливих проблем, я спинним мозком це відчуваю.
— Елізабет каже те ж саме. І Нелл також.
Задзвенів телефон. Лі підвівся, щоб узяти трубку, і вираз його обличчя сказав Рубі, що він знав, хто телефонував.
— Звичайно ж, Елізабет, — сказав він у слухавку, щоб хоч якось розважити Еґґі. — Мамо, з тобою хоче поговорити Елізабет.
— У тебе все гаразд? — сказала в слухавку Рубі.
— Так, ми з Нелл у нормі. Але я не знаю точно, коли Лі збирається взятися до виготовлення статуї Александра, тому вирішила краще подзвонити і сказати тобі, що думаю з цього приводу, — сказав голос Елізабет.
— Статуя Александра? — отетеріло спитала Рубі.
— Тільки не в бронзі, Рубі, будь ласка, тільки не в бронзі. Скажи Лі, що я хочу, щоб цю статую зробили з граніту. Граніт — це камінь Александра.
— Неодмінно скажу.
Рубі поклала слухавку.
— Вона хоче, щоб статую Александра виготували з граніту, а не з бронзи. Каже, що це — його камінь. Господи!
«А й то правда, — подумав Лі. — Він похований під тисячами тонн граніту. На горі зараз утворилася впадина — над кінцем тунелю номер один, як я й казав судовому слідчому. Він потрапив на розлом. Великий розлом. Він знав, що він там є. Він навмисне потягнув мене туди, щоб закінчити нашу розмову, і тупнув ногою. Удар вийшов глухий — під землею явно була порожнина. Але я був надто емоційно збуджений, щоб зважити на цю обставину. Я — єдина людина, яка може задатися питанням про те, про що він ніколи б мені не сказав: невже Александр планував самогубство іще до того, як дізнався про те, що Елізабет зрадила йому? Чи могло її зникнення тоді, після похорон Анни, викликати у нього якийсь надприродний страх та тривогу? Невже він вирішив дати їй свободу, поки Елізабет іще молода, щоб вона ще народила дітей? Зазвичай він обговорював зі мною кожну деталь майбутнього вибуху, але не цього разу».
Елізабет сподобалося сидіти у бібліотеці, включивши лише одну настільну лампу; її крісло стояло далеко від лампи, в тіні, і тому на ньому можна було лише сидіти й думати.
Минув місяць після смерті Александра. Він тягнувся неймовірно довго. Після вердикту суду, після поминальної служби та оголошення заповіту життя сера Александра Кінроса нарешті набуло свого офіційного завершення. Якимось дивним чином Лі немовби відійшов на задній план, але не сам. А в її свідомості. Час неначе розколовся — між Александром живим та Александром мертвим. Її майбутнє та її свобода були тепер гарантовані, однак вона ніяк не могла позбутися думок про Александра. Котрий покінчив життя самогубством — це вона знала так безсумнівно, наче він матеріалізувався перед нею і сам їй про це сказав. Його самогубство було ретельним та продуманим — як усе, за що він брався. Оскільки вона не знала, що Лі сказав йому про їхні стосунки, то вважала, що він і справді про них не знав, а це означало, що в основі його самовбивства лежала якась інша причина. Але що то була за причина — вона й гадки не мала.