Вони знову замовкли; тоненькі дровця вже розгорілися, і він підвівся, щоб підкинути у вогонь старі сухі поліняки, а потім сів на підлогу між її колінами, схиливши голову на її живіт. Заплющивши очі, він упивався дотиком її рук, що гладили йому обличчя. Їхній херес так і стояв невипитий, а сигарета згоріла дотла.
— Я їду звідси, — мовила Елізабет через деякий час.
Лі розплющив очі.
— Зі мною чи без мене?
— З тобою, але окремо. Я вільна їхати, вільна тебе кохати, вільна тебе бажати. Але не тут. Не спочатку, принаймні. Можеш відвезти мене до Сіднея і посадити на пароплав, що вирушає… та яка різниця куди?! Куди завгодно у Європі. Хоча краще було б до Генуї. Я їду на Італійські озера з Перлиною та Шовковою Квіткою. І там ми на тебе чекатимемо — стільки, скільки треба. — Вона провела пальцем по контуру його брови, а потім легенько, як пером, торкнулася його щоки. — Я так люблю твої очі… Такий дивний та красивий колір…
— А я вже почав боятися, що все скінчилося, — сказав Лі, надто сповнений щастя, щоб ворухнутися, наче боявся його розплескати.
— Ні, це ніколи не скінчиться, хоча одного дня ти сам цього захочеш. У вересні мені буде вже сорок.
— Між нами не така вже й велика вікова різниця. Ми разом постаріємо і будемо підстаркуватими батьками. — Він підтягнувся і обкрутився, щоб поглянути на неї. — Ти хочеш сказати, що ти…
Елізабет розсміялася.
— Ще ні. Але неодмінно буду. Бо ж Александр дещо заповів моїм дітям. Гадаю, що саме на це він і розраховував.
У нього аж дух перехопило від хвилювання.
— Елізабет, невже ти й справді цього хочеш?
— Як скажеш, — загадково посміхнулася вона. — Коли ти зможеш до мене приїхати?
— Через три або чотири місяці. О жінко, як я тебе кохаю! Поет сказав би красивіше, але навряд чи з сильнішою емоцією.
— І я тебе кохаю. — Вона нагнулася, міцно його поцілувала — і знову відкинулася у кріслі. — Я хочу, щоб ми були всім, чим ми хочемо бути, Лі. А це означає — почати жити разом десь там, де над нами не висітимуть неприємні спогади. Я хочу, щоб ми побралися в Комо, а медовий місяць провели на віллі, яку я знайду сама. Знаю, нам доведеться сюди повернутися, але на той час ми повиганяємо всіх демонів. А будинки стають домівками лише тоді, коли вони просякнуті спогадами. Цей будинок ніколи не був мені домівкою, але він має багато спогадів. І він стане домівкою, я обіцяю.
— А озеро залишиться нашим потаємним місцем. — Він підвівся, підтягнув своє крісло до неї так, щоб вона могла торкнутися його, коли захоче, і посміхнувся їй зачарованою замріяною посмішкою. — Мені ледве в це віриться, моя кохана Елізабет.
— А що тобі треба буде зробити, щоб мати змогу поїхати? — спитала вона. — Компанія впорається без тебе?
— Підприємство — це єдине ціле зі своїм власним життям; можна навіть сказати, що воно є самодостатнім. Моїм помічником стане чоловік Софії, тож настав йому час заслужити повагу і шану, — відповів Лі. — Окрім того, люба моя, світ швидко збігається, стає меншим, і твій покійний чоловік був одним з тих людей, хто вельми прискорив цей процес.
— А мій наступний чоловік продовжить цей процес прискорювати, наскільки я розумію. — Нарешті вона відсьорбнула свій херес, але коли Лі запропонував їй іще одну сигарету, Елізабет похитала головою. — Я більше не хочу. Налий собі бурбону, любий.
— І я теж не хочу. Я переходжу на херес.
І він усе підкидав та підкидав дрова в камін, роздумуючи, яким же то буде життя разом з Елізабет: мир і пристрасть, повне єднання та взаєморозуміння. Він просто сидітиме отак побіля неї кожного вечора, радісно споглядаючи її і скучаючи, коли її поруч немає.
— Узагалі-то за своєю природою я — голуб, який завжди повертається додому, — мовив Лі здивованим тоном. — Дивно — як я міг провести скільки часу в мандрах!
— А мені хотілося б побувати в тих місцях, де ти мандрував, — замріяно проказала Елізабет. — Може, коли повертатимемося з Італії, зазирнемо до Персії, щоб поглянути на твоє нафтове родовище?
Лі мовив зі сміхом:
— Моє малоприбуткове нафтове родовище! Але у нас із Александром одночасно з’явилася колись ідея, як спекатися цього родовища та ще й отримати при цьому грубенький прибуток. Ми якраз тоді оглядали у Портсмуті «Маджестік» — то такий лінкор, і він сказав: «Я читаю твої думки, наче твій розум сигналізує мені підняттям прапорців». І я, наче луна, повторив те, що він сказав. Нам не треба було більше нічого казати, ми і так усе зрозуміли.
— У дечому ти дуже схожий на нього, — мовила Елізабет з радістю, а не з гіркотою. — І що ж то була за одночасна ідея?