Усі вони були вбрані в дорогу одіж, але у них не було отого бундючного виду людей з вищого суспільства, який напускають на себе батьки багатьох студентів, коли вони козиряють своєю начебто вишуканою мовою, за якою ховається провінційний австралійський акцент. До нього слабко долетіли слова «Мафекінг»[4] та «уїтлендери»,[5] і він стиснув губи. Огидний ура-патріотизм! Бури ведуть справедливу війну. Чому б і нам в Австралії не влаштувати революцію на кшталт американської та не викинути британців геть? Нам без них було б набагато краще.
Бід Тальгарт знервовано присунувся ближче до групи родичів Нелл; незважаючи на свій добротний костюм, свої накрохмалені манжети та комірець, парламентську краватку та черевики з телячої шкіри, він здавався тим, ким був: сином шахтаря, який сам колись працював у вугільній лаві. Це просто безумство! Вона ніколи не впишеться в його життя!
— Містере Тальгарт! — захоплено скрикнула Нелл, потискаючи його простягнуту руку.
— Вітаю вас, міс Кінрос.
Вона з традиційною безцеремонністю представила його своїй родині:
— Знайомтеся, це — Бід Тальгарт, соціаліст.
— Радий з вами познайомитися, — мовив Лі по-справжньому вишуканою мовою, щиро потискаючи руку Тальгарта. — Як глава родини маю честь запросити вас на наше капіталістичне збіговисько, містере Тальгарт.
— Не бажаєте пообідати завтра з мільйонерами? — спитала Рубі, пускаючи бісики.
З’явилися президент університету і декан, відчуваючи запах грошей та потенційних пожертв.
— Це моя дружина, місіс Костеван, — звернувся Лі до президента. — А це — моя мати, міс Костеван.
— Самі напросилися! — зігнулася від сміху Нелл, коли парочка стала похапливо ретируватися. — Я — жінка-лікар і тому не зможу отримати місце у шпиталі, але воно їх колише? Ні!
— Тоді, може, вам варто відкрити приватну практику десь, скажімо, у Кінросі? — спитав Бід.
— Коли у Сіднеї — бубонна чума, мільйони пацюків, а багато людей узагалі не можуть дозволити собі викликати лікаря?! Ні, тільки не я! — сказала Нелл.
— А як тоді стосовно відкрити приватну практику в моєму виборчому окрузі? — спитав він, беручи Нелл під руку і відводячи трохи вбік. — Там ви майже нічого не заробите, але смію припустити, що вас не дуже турбують гроші.
— Якщо чесно, то і справді не турбують. Я маю річний дохід у п’ятдесят тисяч фунтів.
— Господи, тоді все ясно, ви не погодитеся, — мовив він похмуро.
— А чому б ні? Ваше — це ваше, а моє — це моє. Перше, що мені треба зробити, — це купити авто. Дуже зручно, коли викликатимуть додому. І обов’язково з тентом — на випадок дощу.
— Принаймні ви з вашими здібностями хоч зможете його полагодити, бо, наскільки я знаю, вони ламаються раз по раз. А я навіть крана на кухні поміняти не вмію.
— Так ось чому ви пішли в політику, — доброзичливо пожартувала Нелл. — Прекрасна професія для людини, яка нічого не вміє робити і не має здорового глузду. Так ви й прем’єр-міністром станете.
— Дякую вам за вотум довіри. — Його очі раптом перестали сміятися і набули сміливого і водночас ніжного виразу. — Ви сьогодні дуже гарна, докторе Кінрос. Вам слід частіше надягати шовкові панчохи.
Нелл почервоніла як буряк, і цей факт її страшенно засмутив.
— Таке скажете… Дякую, — пробурмотіла вона.
— Я не зможу з вами завтра пообідати, бо у мене завтра — обід з мільйонерами, — сказав він, ігноруючи її сум’яття. — Але я зможу приготувати смажену ягнятину на будь-який вечір, котрий вам підійде. У мене навіть меблі нові з’явилися.
— У Нелл, — зауважила вдоволеним тоном Елізабет, — теж урешті-решт усе в житті буде добре.
— На кожен товар — свій покупець, — впевнено піддакнула Рубі. — Він — фанатик робітничого класу, але вона невдовзі виб’є з нього цю дурню.