«Я поїду до місцевості, яка зветься Новий Південний Уельс, щоб стати дружиною чоловіка, котрого я жодного разу в житті не бачила. Чоловіка, який хотів одружитися з моєю сестрою, а не зі мною. Я потрапила в тенета, сплетені власним батьком. А що, як цей Александр Кінрос не вподобає мене, коли я приїду туди? Ясна річ — як людина шляхетна, він відразу ж відішле мене назад! А він мусить бути людиною шляхетною, інакше він не забажав би нареченої з роду Драмондів. Утім, мені вже доводилося читати, що в тих суворих колоніальних краях дійсно бракує підходящих жінок, тож, напевне, він зі мною одружиться. Господи милосердний, зроби так, щоб я йому сподобалася! Зроби так, щоб я йому сподобалася!»
Елізабет ходила до школи доктора Маррі ось уже два роки — достатньо довго, щоб навчитися читати й писати. Вона була досить начитаною, але з письмом справи стояли гірше, бо Джеймс скнарував розорятися на папір для «дурних дівчат». Але за те, що Елізабет підтримувала в будинку бездоганну чистоту, готувала такі страви, які подобаються батьку, не тринькала грошей і не водилася багато з іншими, так само дурними дівчатами, їй дозволялося читати всі книжки, які траплялися. Вона мала два джерела надходження книжок: бібліотека в будинку пастора і нудні й благочестиві романи, що їх вподобала жіноча половина його чималої пастви. Тож не дивно, що Елізабет краще зналася на теології, аніж на геології, та на подробицях церемоній, аніж на подробицях романтичних почуттів.
Їй ніколи не спадало на думку, що вона й сама колись вийде заміж, хоча Елізабет була вже достатньо дорослою, щоб дізнатися більше про принади та небезпеки шлюбу, і з цікавістю спостерігала за подружнім життям своїх братів та сестер. Аластер і Мері були такі різні, вони завжди сперечалися, але Елізабет відчувала, що між ними існує глибинний зв’язок; Роберт і Бела чудово підходили одне одному своєю ощадливістю; Анґус та його щебетуха Офелія неначе вирішили будь-що зжити одне одного зі світу; Кетрін та її Роберт мешкали в Кіркальді, бо Роберт був рибалкою; Мері та її Джеймс; Енн та її Анґус, Маргарет і Вільям… А Джин, найстарша донька, краса і гордість родини, у вісімнадцять років примудрилася вискочити заміж за представника роду Монтґомері! То був гідний заздрощів улов для дівчини з непоганим родоводом, але без приданого. Чоловік Джин перевіз її до свого особняка на Принсиз-стрит в Единбурзі — і відтоді Драмонди з Кінроса її не бачили.
— Вона тепер нас соромиться, — презирливо зауважив Джеймс.
— Просто вона — хитра й обережна, — заперечив Аластер, який любив сестру і все їй прощав.
— Це дуже черство і егоїстично з її боку, — пирхнула Мері.
«Мабуть, їй дуже самотньо, — подумала Елізабет, яка пам’ятала Джин досить невиразно. — Але якщо самотність стане нестерпною, Джин завжди зможе навідатися сюди, адже її родина за якихось п’ятдесят миль. А от я вже ніколи не зможу повернутися додому. Дім для мене — все, і нічого іншого я не знаю».
Коли одружилася Мері, родина вирішила, що Елізабет, наймолодша з потомства Джеймса, залишатиметься старою дівою принаймні доти, поки не помре батько, чия смерть, за родинним повір’ям, мала настати не скоро: він був твердим, як старі черевики, і міцним, як камінь гори Бен-Ломонд. Але тепер завдяки Александрові Кінросу та переказаній ним тисячі фунтів усе змінилося. Аластер, радість і гордість Джеймса, після смерті його тезки вмовить Мері і перебереться з нею та сімома своїми дітьми до батьківського будинку. З часом цей будинок однаково мав відійти йому, бо він твердо завоював місце в серці Джеймса тим, що заступив його за ткацьким станком на фабриці. Але Мері — бідолашна Мері, як же вона страждатиме! Батько вважав її страшенною марнотратницею, бо вона купувала дітям святкові черевички, щоб ходити до церкви у неділю, і подавала до столу варення і на сніданок, і на вечерю. Коли ж вона перебереться до Джеймса, її діти змушені будуть знову надягати чоботи, а варення з’являтиметься на столі лише у неділю ввечері.
Порив крижаного вітру змусив Елізабет затремтіти, але більше від страху, аніж від несподіваного холоду.
«Як там сказав батько про Александра Кінроса: „неприкаяний підмайстер котляра, що вештається по домах розпусти в Ґлазґо“? Що він мав на увазі, назвавши його неприкаяним? Те, що Александр Кінрос до всього ставився несерйозно? Якщо це справді так, то чи не забуде він зустріти мене, коли я приїду?»