Тож коли ясного травневого ранку Чак завів оту розмову, Александр слухав його голос, наче то був якийсь далекий та мелодійний звук мисливського ріжка.
— Там, — мовив Чак, кинувши погляд на їхній «улов», — достобіса золота. Навіть якщо в амальгамі не сорок, а тридцять відсотків золота, ми станемо багатіями. Час випустити кота з мішка. Одному з нас доведеться з’їздити до Коломи за сепараційними ретортами. А двоє мусять залишитися тут, щоб відганяти потенційних загарбників.
— Поїду я, бо хочу поїхати, — озвався Александр. — Тобто я хочу поїхати назавжди. Можете розрахуватися зі мною третиною амальгами. Мою частку в справі можете продати тому, хто захоче постачити реторти і хто добре знається на парових двигунах. Дайте мені фунт доброї руди для демонстрації — і ви побачите, що від потенційних партнерів відбою не буде.
— Але ж ми тільки почали розробляти цю жилу! — скрикнув Біл, нажаханий почутим. — Алексе, чим глибше ми просуватимемося, тим більшою буде частка золота у руді! Ми ніколи не знайдемо напарника, такого роботящого та невимушеного, як ти! Чому ти вирішив піти, скажи, заради Бога?
— Та, мабуть, просто тому, що я непосидючий. Я навчився всього, чого зміг навчитися, тому настав час іти далі. — Він розсміявся. — Десь є гори, під якими криється іще більше золота, аніж тут. Хлопці, я пришлю вам назад сепаровану ртуть, якщо вона не зіпсується.
Свою третину амальгами Александр відсепарував у Коломі, і п’ятдесят п’ять із шістдесяти фунтів отриманого золота відлив у один злиток. Цей злиток, захований у подвійному дні ящика для інструментів, виїхав разом із ним на мулі, коли Александр полишив місто. Звісно, ходили чутки, що при ньому було золото, але на відстані милі від останньої халупи на околиці він відірвався від своїх переслідувачів і безслідно щез.
На той час, коли він примкнув до великої та добре озброєної групи чоловіків, які подорожували на схід, щоб узяти участь в останніх битвах Громадянської війни, Александр уже встиг добре утвердитися в ролі невдоволеного та безталанного шукача золота. Але навіть тоді він, лягаючи спати, клав під голову свій дорогоцінний ящик і призвичаївся до дискомфорту, спричиненого зашитими в одяг золотими монетами. І йому завжди вдавалося ходити так, наче ніякий тягар йому не надокучає.
Коли вони перетнули Скелясті гори, Александр уперше наживо побачив справжніх індіанців і був вельми вражений. То були величні й бундючні люди на невеличких конях без сідел. Індіанці були вдягнені в оленячі шкури, інколи прикрашені вишуканими бусами; на їхніх списах колихалися пташині пера, а луки і стріли вони тримали напоготові. Та індіанці проявили обережність і не стали нападати на велику і добре озброєну групу ненависних блідолицих; вони просто зупинили своїх коней, трохи поспостерігали за чужинцями, а потім щезли з виду. Сотні буйволів бродили пасовищами разом із оленями та іншими, дрібнішими створіннями; одна маленька істота сиділа на задніх лапках, наче якийсь гном, своїм виглядом привівши Александра у захват.
Поселення європейців стали траплятися дедалі частіше: тепер подорожні проїжджали повз маленькі села з кількох похилих дерев’яних будинків, що тулилися з обох боків до ґрунтової дороги; у цих краях теж траплялися індіанці, але вдягнені вони були в одіж білої людини і тинялися туди-сюди, заливши очі спиртним. «Міцні напої — то катастрофа для всього світу, — подумав Александр, — навіть Александр Македонський помер внаслідок розриву шлунку після гігантської пиятики. І куди б не їхала біла людина, у своєму обозі вона неодмінно везе міцні спиртні напої».
Їхня група їхала колією, прокладеною повозками переселенців, хоча через війну вони зустрічали мало переселенців, що їхали б на захід великими колонами, убезпечивши таким чином себе від нападів індіанців. Цією дорогою Александр та його попутники перетнули Канзас і дісталися Канзас-ситі — чималенького міста у місці злиття двох великих річок. Тут Александр попрощався зі своїми супутниками і подався рікою Міссурі до Сент-Луїса та Міссісіпі. Уражений, Александр подумав, що то — мабуть, найбільші ріки у світі, і вкотре дійшов висновку, що матір-природа щедро одарила Америку всілякими благами. Родючі ґрунти, велика кількість води, у якій не було нестачі, сприятливий для сільського господарства клімат — навіть попри те що зими тут були набагато суворішими, ніж у Шотландії. Що було досить дивно, бо Шотландія знаходилася набагато північніше.