Барні швидко погодився, і Карен здалося, що йому незручно. Він уникав її погляду, тож вона глибоко вляглася в сидінні й занурилася в себе, розмірковуючи над тим, що їй тепер однаково, де він був чи з ким за ці останні тижні. Вона не могла йому зараз сказати (біль тепер тримав їх разом якийсь час), але те, що їх розділяло, той розкол між ними, що постійно ріс, тепер став ширшим, ніж будь-коли. Карен знала, що нераціонально звинувачувати його в тому, що сталося, проте, коли Барні торкнувся її, зрозуміла, що вони більше ніколи не належатимуть одне одному.
Коли вони прибули до будинку, Карен побачила, що команда знезараження, як їх називав Ґерсон, саме закінчує роботу в гаражі. На денному світлі чоловіки в білих комбінезонах і з каптурами не виглядали так зловісно, як того вечора (невже то було лише тиждень тому?), коли вона побачила, як вони заходять через москітні двері, і тоді ледь не знепритомніла. Чоловіки саме збирали свої речі, — Ґерсон це називав «приладдям», — коли Старки вийшли з машини й пішли під’їзною доріжкою. Спочатку Карен ішла нерішуче, ніби сумнівалася, що все це насправді. Чоловіки, яких вона вже почала вважати персонажами своїх нічних жахіть, закінчували роботу й завантажували фургони.
Вона відвернулася, коли люди в комбінезонах виносили великі бочки з написами «ОБЕРЕЖНО: РАДІОАКТИВНИЙ МАТЕРІАЛ!». На під’їзній доріжці зона навколо машини була обнесена мотузками, на лобовому склі були стикери, а на дверній ручці — ярлик «НЕБЕЗПЕЧНО: РАДІОАКТИВНИЙ!» з бузковим трипелюстковим знаком на жовтому фоні, символом радіації, як їй віднедавна стало відомо.
— Навколо машини чисто, — говорив Ґерсон, — але всередині надто фонить, щоб працювати, та й сенсу нема. Ми її замкнули. Евакуатор скоро буде.
Карен думала, що, коли ці чоловіки поїдуть, вона зможе забути, що вони взагалі існували, але всередині будинок був увесь пошрамований знезараженням. Передпокій, вітальня й та частина кухні, яку видно з дверей, були розмічені червоною крейдою. Виглядало так, ніби все навколо лежало на якомусь графіку.
Ґерсон попросив вибачення.
— Вибачте за бардак. Вони намагаються бути обережними, але… — Він знизав плечима. — Вам доведеться трохи поприбирати.
На фоні червоних квадратів меблі здавалися ніби не на своєму місці. Деякі деталі зникли (парчеві крісла із золотим візерунком, які їм подарували батьки Карен), а на їх місці на підлозі з’явилися намальовані овали, які показували, що де стояло.
— Вони були дуже радіоактивні, — пояснив Ґерсон, прокашлюючись. — Очистити неможливо. Але «Нешнал моторз» відшкодує все втрачене чи пошкоджене через радіоактивність. Мені сказали запевнити вас, що компанія не скупитиметься.
Ґерсона, як вона дізналася, повідомили правильно. Менш ніж за годину після того, як пішов загін знезараження, прибув містер Вейкрофт із повноваженнями, як він сказав, розв’язувати питання їхньої компенсації за втрату чи пошкодження власності.
Містер Вейкрофт, що рухався короткими швидкими кроками й розкланювався направо й наліво, мовчки пританцьовував на розмальованій підлозі, а Барні з Карен ішли слідом. Він роздивлявся завдані збитки та ярлики, на яких були вказані зниклі предмети, і затягував:
— Ой Божечку. Діра в дивані ззаду. Скільки? — постукуючи ручкою по жовтому блокноті з підрахунками й демонструючи, що він готовий прийняти будь-яку названу суму.
Цифри, які вони йому називали, були очевидно надто низькі, обурливо низькі, і Вейкрофт це чітко показував своїм виразом обличчя. Але Карен була категорично проти того, щоб зискувати на цій ситуації. Коли вона роздивлялася штори в їдальні, одна з яких була всіяна дірками, і намагалася вирішити, скільки їй коштуватиме замінити лише одну, у містера Вейкрофта ввірвався терпець.
— Отже, місіс Старк, очевидно, що неможливо буде підібрати таку ж штору. Очевидно, що потрібен новий набір. — На цьому він нашкрябав собі «штори в їдальні — 200 дол.» й учтиво показав це їй. — Думаю, все чесно. Ви цього заслуговуєте. Компанія хоче, щоб вам щедро компенсували будь-які збитки, яких ви зазнали через цей нещасний випадок.
— Як ви мені компенсуєте нематеріальну цінність, спогади, пов’язані з утраченими речами? — запитала Карен. Але це його, здавалося, збентежило. Справа могла затягнутися, тож вона йому сказала, що то пусте.
Далі йшли меблі, штори, скатертини, одяг і все інше, що команда знезараження мусила забрати чи знищити. Коли дійшли до машини, Вейкрофт наполягав, щоб їхній «Пісмейкер ровер» замінили на новий «Пісмейкер кастом ІІ».
— Зрештою, було б нечесно пропонувати вам уживану машину, яка може бути в гіршому стані, ніж ваша. Та й узагалі, як працівник «Нешнал моторз», ви заслуговуєте на знижку.
— Очевидно, — сказав Барні, і їй захотілося його вщипнути. Коли настав час перевірити студію в підвалі, Карен бачила, що Барні не хоче туди спускатися, доки Вейкрофт не наполіг, що будинок треба перевірити «від носа до корми», щоб упевнитися, що все «по-бристольськи!»[6]. Вона усвідомила, що саме ті морські фразочки змусили Барні здатися. За спиною Вейкрофта він удав, що підтягує штани вперед і вгору, ніби моряк, що зараз станцює джигу, і підморгнув їй. Карен ледве стримала смішок. Вейкрофт по-своєму робив цю ситуацію терпимою.
Їй сумно було дивитися на студію Барні через сітку червоних ліній. Усі його роботи склали вздовж дальньої стіни. Жовтий ярлик позначав місце, звідки забрали ганчірки, також були ярлик і позначка на місці, де раніше стояла ванна з глиною. Карен не знала, що він останнім часом працював унизу.
— Просто, щоб зайняти чимсь руки. — Барні знизав плечима. — Нічого такого.
Але був ярлик і на покривалі, що приховувало Венеру.
— Ви ж розумієте, ми не зможемо оцінити художню цінність вашої роботи, — промовив Вейкрофт, і це вперше він зазвучав схвильовано. — Вам потрібно буде поставити справедливу ціну, враховуючи витрати на матеріали та вашу працю. Ну, розумієте, це витвір мистецтва, і ми, очевидно, не…
— Не переймайтеся, — зупинив його Барні. — Не потрібно мені за це платити. Облиште.
Проте Вейкрофт уже стягував покривало, і Барні надто пізно спохопився, не встиг його зупинити.
— Ой, вибачте. Я не знав… — Вейкрофт відійшов, розгублений від вигляду голої, у повний ріст, незакінченої, проте впізнаваної Карен, і розчервонівся так, ніби він зайшов у спальню, де вона роздягається. — Прошу, вибачте.
— Усе нормально, — заспокоїла вона його. — Коли він закінчить роботу, можливо, люди з усього світу дивитимуться. Як на ту оголену скульптуру перед Будинком газової компанії в Детройті[7]. — Обернувшись до Барні, Карен випнула губи. — Але я думала, ти її не торкався з минулого місяця.
Вона бачила, що його це роздратувало.
— Трохи працював над нею. Мав кілька ідей, хотів спробувати. — На глині залишилися сліди, круг, де частину руки вишкребли, видаляючи радіоактивний пил, губи здавалися пожованими, а частину правого стегна між ногами зняли, наче ложкою для морозива. Карен затремтіла, коли побачила, що зробили з її копією.
Тоді раптом помітила, навіть крізь ці зміни, що обличчя статуї виглядає інакше, ніж тоді, коли вона востаннє її бачила. Очі були не її, а шия, вигнута під новим кутом, додавала більше якоїсь дивної маскулінності. Це все одно була Карен, але з якимись незначними змінами, одночасно знайомими й тривожними.
Барні швидко накрив статую тканиною й пішов по воду, щоб оббризкати. Карен ніколи про це не думала, але отак, під покривалом, скульптура виглядала наче стоячий труп.
— Не треба нічого записувати, — сказав Барні, змочуючи тканину. — Мені не треба ні за що тут платити. Це просто глина, я сам відновлю завдану шкоду.
— Але компанія наполягає на відшкодуванні за…
— Не меліть дурниць! — гаркнув він, побагрянівши. — Скульптура не має цінності, доки вона не готова. Доки я сам не скажу, що вона готова, — щось поза межами моєї уяви коштує стільки й стільки, — доти вона не має цінності. Я починав і знищував тисячі скульптур, і починання без закінчення нічого не варті. Заплатіть мені вісім баксів за глину, яку вони забрали, більше нічого.
6
7
Тепер це Вудворд-авеню, 1 (One Woodward Avenue), в Детройті, перед якою розташована статуя оголеної жінки.