— Господи Ісусе! — вигукнув Барні. — І що ти зробив?
— Кричу їм, щоб зайшли за стіну безпеки й врубили душі, а сам думаю, що маю ще кілька секунд, щоб заховати ті гранули. Не міг же я ті херні отак просто лишити. Але скажу тобі таке, Барні: дуже дивне відчуття, коли та радіоактивна штука проходить через стіну, а ти не можеш її ні побачити, ні відчути. Я сховав решту гранул, тоді вилетів по драбині й виліз з іншого боку, перескакував по п’ять-шість щаблів. Здер респіратор з обличчя, скинув робу, зайшов у душ за хлопцями в самій лише білизні й так узявся терти шкіру, як ніколи в житті, аж рубці полишалися. Я тільки й думав, що весь у радіоактивному пилу. Мужик! Ніколи в житті не забуду тої картини, коли голка скочила догори. Там, у лабораторії, все фонило! Але ти собі уяви: того мудака, відповідального з питань безпеки, турбувало лише те, щоб ми провели чистку й не повідомляли «Трейсер контрол». Знав би ти, як то мене схарило. Нє, я його не звинувачую в тому, що він хотів уникнути паніки. Блін, ми ж усе взяли під контроль, ніхто не дістав якоїсь великої дози. Але хотілося, щоб він насамперед за нас турбувався.
— А звідки ти знаєш, яку дозу дістав, якщо це неможливо побачити?
— Плівкові дозиметри. А ще маю кишеньковий. Лікар тримав нас в ізоляторі п’ять хвилин, перевіряв. Роба й респіратори зупинили опромінення, і ніхто нічим не надихався. Іншим залишилося тільки очистити все, що ми винесли з лабораторії. Ну а що, це ж звична процедура. Компанії таке щодня роблять.
— То їм не довелося дзвонити в той «Трейсер…»?
— «Трейсер контрол»? Через такий невеликий витік — ні. От коли аварія виходить з-під контролю, як, наприклад, коли щось із реактором або коли це виходить за межі лабораторії й виникає загроза зараження всього міста. А в такому випадку — ні. На щастя, нам вдалося все втримати в лабораторії. Бляха, за годину після аварії відповідальний за радіаційну безпеку перевірив кожен дюйм того місця: камеру безпеки, кімнати знезаражування, які ми проминали дорогою в душ; навіть мій невеликий кабінет біля лабораторії. І це ж вони ще раз ретельно все перевірятимуть — усю територію, просто щоб бути точно впевненими. Але скажу тобі таке, Барні. До трагедії було дуже близько.
Барні вийшов перед будівлею відділу моделювання ще під враженням від думки про те, що, як Карен і зазначала, навіть з усіма їхніми знаннями й запобіжними заходами, усім плануванням та обережністю щось усе одно може непередбачувано витекти не в тому місці не в той час і вплинути на їхні життя.
А найгірше, блін, те, що воно завжди там було, завжди так близько, а він і гадки не мав.
Липень
1
Через два дні після барбекю четвертого липня Барні зрозумів, що з’їв щось не те: його нудило. Уже другий ранок він прокидався з головним болем, а на руці з’явився висип, який поширювався. Йому спало на думку звернутися до лікаря, але він вирішив подивитися, чи не стане краще протягом дня. Тихо вдягнувся, щоб не розбудити Карен, і спустився вниз поснідати. Кухня була чиста, більшість тарілок вимиті. Вона старається змінитися.
Щоразу, як він думав сказати їй, що хоче пожити окремо, щось втручалося. Спочатку похорон його діда, — довелося знову побачитися з батьками, — тоді її репетиції, тепер це. І за останні кілька тижнів здавалося, наче вона відчуває його наміри й намагається змінитися. Усе стало легше, відколи Барні перестав працювати над Венерою. З часу похорону він навіть не спускався в підвал.
Барні наніс на шкіру мазь і вкрив марлею розчервонілу руку, обережно натягнув сорочку, одягнувся й більше про це не думав, а тоді вийшов з дому, де його мав би підібрати Праґер. Поки вони їхали, Барні відчував, що старий якось незвично замислений.
— Щось не так?
Праґер похитав головою, і тоді Барні побачив його руки на кермі.
— Обпікся чимсь?
— Почало напухати пару днів тому, — відповів Праґер.
— Схоже на серйозний опік. — Барні дивився на руки Праґера з довгими кістлявими пальцями, які, здавалося, мали б бути короткі й міцні. Досить делікатні долоні на противагу Праґеровій присадкуватій фігурі. Над кісточками виднілися струпи.
— Мабуть, алергія якась, — буркнув Праґер. — До лікаря треба сходити.
— Цікаво, — згадав Барні. — У мене от висип на руці. Свербить пекельно. Теж думав сходити перевіритися.
Праґер спохмурнів.
— Ти це коли побачив?
— Пару днів тому. Гадав, що десь обпікся й не помітив. А тоді подумав, що то я, мабуть, щось не те з’їв на пікніку.
Праґер кивнув, але його обличчя обвисло, він згорбився над кермом, ніби збирався з останніми силами, щоб керувати машиною.
— З тобою все добре?
— Та, лише нудить трохи. Слухай, я, напевно, не піду на роботу. Підвезу тебе до Центру, а сам до лікаря сходжу. Повідомлю тебе, як тільки дізнаюся, що це. Може, то ми щось обоє з’їли в їдальні компанії, тоді нафіг їх засудимо. — Він слабенько всміхнувся, а за кілька хвилин Барні вже проводжав авто поглядом.
Протягом дня Барні нудило, але він це ігнорував. Лише ввечері помітив, що з висипом усе стає ще гірше, тоді й згадав, що Праґер пішов до лікаря й може знати, у чому там річ. О сьомій тридцять він задзвонив Праґерові додому, але якийсь чоловік, що назвався Елом Бендіксом, сказав, що Праґера забрали в Меморіальну лікарню Елджина менш ніж годину тому.
— Що з ним?
— Вибачте, я не маю права ділитися будь-якою інформацією з газетами чи ще кимсь.
— Я не з газети. Що діється? Він мав мені подзвонити після того, як відвідав лікаря. У мене те саме…
Але чоловік повісив слухавку зі словами:
— Слухайте, ми тут зайняті. Подзвоніть у лікарню.
— Та якого хера! — викрикнув Барні, коли на кінець розмови в кімнату ввійшла Карен. — У нього такі ж опіки, як у мене.
— Які опіки?
— На руках, червоні плями на тильній стороні долонь, і пальці розпухлі. У мене теж висип на руці — свербить, зараза. Спочатку думав, що обпікся, але не пам’ятаю такого. — Барні побачив, як дивно дружина витріщається на його руку, на якій закотив рукав, щоб показати. Стало ще гірше: рука вкрилася струпами, як і в Праґера.
— Я не знала, що в тебе теж, — налякано прошепотіла Карен. — Глянь. — Вона розстебнула блузку й опустила ліву бретельку ліфчика, демонструючи червоні плями на грудях. — І тут… — Підняла спідницю, показуючи такі ж плями на правому стегні.
— Це коли в тебе з’явилося?
Вона дивилася на висип на грудях так, ніби там у неї звивалася змія.
— Не пам’ятаю. Кілька днів тому. Воно трохи почервоніло, і я подумала, що то реакція на ті гормони, які почала пити минулого тижня. Але вчора помітила те саме на стегні, подзвонила лікареві Лірою, він сказав, що то може бути побічний ефект і щоб я перестала їх уживати. Але, Барні, у мене теж тут стає все гірше.
Вони дивилися одне на одного, а тоді Карен прошепотіла те, про що він уже подумав:
— Подзвони в лікарню, запитай, що з ним.
Медсестра сказала лише, що з Максом Праґером усе гаразд, але з ним не можна ні поговорити, ні до нього навідатися. Барні наполягав, щоб йому дали поговорити з лікарями. Коли лікар нарешті взяв телефон, Барні сказав йому:
— Слухайте, я не просто так тут розпинаюся. У мене з дружиною, здається, такий самий висип, як у Праґера на руках.
— Містер Праґер заходив до вас додому протягом останніх кількох тижнів?