— Раз прийшли вни, тоти турки й татари, на наш край і гет цалком повоювали усу нашу землю. А найбирший гурт їх осівси ади в Кутах. Позабирали собі людей, паншіну тяжку веліли робити, на їхну віру присєгати — лиш ніхто того не хтів. А мурза найстарший турецький узєв собі за любаску гівку онну, такой нашу гуцулку. І так дуже її любив, що раз… А вна го не любила, лиш любила ватажка отого Білоголового. Він мав, тот Білоголовий, комору недалеко Кутів та й там пересиджував із своїми леґінями. А гуцулка тота єк лиш куди мурза си відлучів — зара біжит до свого того любаса та й набуваєси з ним. Та й жиют, та й жиют так турки–татари на нашій землі, лиш того їм мало. Похотіли вни знишшіти усіх наших людей у Кутах, аби самим жити у місті. Змовилиси, аби на Великдень вирізати усіх гуцулів та й усіх міщан у Кутах. Наготовили ножів та й у Великодну п'єтницу зачєли їх гострити. А тота гуцулка–служниця видит, що турки–татари острє ножі, та й шос вна там трохє здогадаласи, що то ніби не на добро. Питатси того свого мурзи: «На йку біду ви острите ножі?» А турецький мурза тот не хоче вогорити, лиш си виминат сим–тим: «Та то, видиш, таке усєке ни оннаке…»
Але жінка — біда–a! Єк зачєла вна, тота гуцулка, коло того мурзака ходити, єк зачєла го просити, то він уже не міг си противити й ізрик: «Дістали ми від свого хана приказ, аби на Великдень вирізати усіх крискен, єк вни мут с'єтити свої тоти паски. На цесе діло остримо ми свої ножі, на крискенцкі голови. Лиш ти не бійси — я тебе не заріжу. А другі турки можут тебе зарізати — єк ти це кому скажеш. Боже тебе спаси — нікому не кажи! Бо тебе турки вб'ют!» Вна, гуцулка тота, приобіцєла, що нікому нич не скаже, але то вна лиш так гулила свого мурзу того, аби єму голов здурити, а сама лиш чекала ночі. А як мурза і всі єнчі поганці поснули, вна таки ноги за плечі й побігнула до свого Білоголового. Прибігла ночов. Побудила хлопців, сказала, що знала. Подумав–пога–давси Білоголовий та й каже: «Но, біжи ж ти, — кае, — назад та й потихоньки оповідж усім людєм, аби всі люде зібралиси на зорах докупи в однім місці, а я там си єв'ю из своїми леґінями, та й ми виріжемо турки–татари, а не вни нас». Служниця побігла, сказала у місті. Оден по одному довідалося ціле місто та й зібралиси усі. Бо то ж смерк… Шє було темно надворі — а ту вже з'євивси Білоголовий. Сп'ют собі турки–татари, а ту наші як не наскочут!.. Ой–га!.. Вже нема си єк оборонєти — тра кікати! То котрий спостиг, той укік, але мало котрий. А мали тоді турки–татари из собов турецьку коруну, ніби їхного короля, ци єк він у них там си називає. Дуже дорога вна йкас була, коруна тота. Та, видев, ше й скарби усілекі мали тоті турки–татари. То йк зачєли укікати, то забрали з собов і коруну тоту, і скарби. Та й шо ж, коли добре потис Білоголовий, і не було способу утечі из корунов і скарбами. Хапнули турки–татари свою коруну тоту та й ісховали разом із скарбами у потайну свою комору. А комора у них була отам, єк ідеси з Кутів до Косова над потічком. Там є таке місце, що й дотепер звесі «Татарка». Тепер там поросло та й гляба і знайти тоту комору. Шукали люде не оден раз тих скарбів, лиш так добре поганці залагодили вхід до тої комори, що гляба знайти. А Білоголовий з того дустав тогди велику славу: називали го витак «ватаг–воївода»!.. Підібрав він собі ще хлопців і пішов у Туреччину, воювати турки на Буковині. Та й був там довго Білоголовий. Не одному туркові зробив конец. А витак, єк уже набрав доста грошей та й усє–кого добра, хтів прийти назад, у свою сторону, до Кутів–таки. Кєгне. А турки перевідали, визнали, ади, та тото, що він ме йти з великим грошем, то зібрали багато воська й пішли у погонь. Подогонили Білоголового з єго леґінями дес під однов кечіров,[43] та й зачєласи бійка. Опришки з Білоголовим добре си боронили — лиш що ж, єк турків було бирше, та й вни перемогли. Білоголового вбили та й щє й на кавалки розрубали — так го ненавиділи. Тай усіх опришків повбивали. Каут, що йкос си вимок із гірков бідов ци би оден, ци би два опришки звідтам, то вни лиш мали оповісти, єков смертев загиб їх славний отаман.
Цікаво було Олексі слухати отаке. Сивою давниною віяло і від самої баби Палагниці, і від її оповідання. А Татарку ту постановляє Олекса конче звідати. Як тільки виросте великий, так зразу й піде у той же день. І конче знайде. Бабі Палагниці обіцяє з того добра хустку гарну, бо ця у неї вже дірява. Баба сміється.