Черемош жартує. То поверне дарабчину носом зовсім не туди, де треба плисти дівчатам, то наверне бік на камінь, дарабчина похилиться, а дівчата тоді кричать. Так собі, ніби що то так треба — кричати. А й вони знають, і Черемош знає, що то все жарти.
— Ой кобисте перевпули! — кидає гуцул з берега.
— То бестеси видавили! — відхиляє гірська красуня, не надумуючись, і регіт скаче по каміннях ріки разом із хвилями.
— А йгім, Оле… — торкають Олексу в плече хлопці.
Олекса трусив головою, мов скидаючи з себе чари, зітхає — так не хочеться розставатись. Пейсатий корчмар сидить на порозі своєї корчми і від нічого робити перебирає пальцями.
— Ей, хлопці! А де ідете?
Хлопці не відповідають і прискорюють кроку.
— Може, шукаєте роботи? То ставайте у мене на роботу. Хлопці ще прискорюють кроку.
— А може, ви не роботи, а біди собі шукаєте? То най би вна вас укєла одного з другим, — кидає вздогін корчмар, бажаючи лиха хлопцям, яких уперше в житті бачить.
От церковця криворівська. Дзвіничка похилена стоїть окремо. А дорога аж обривається в Черемош. Добре, що тут ніхто не їде возом, бо тоді сторона коліс хіба би в повітрі їхала. Ще трохи — і дорога звертає наліво. Черемош десь віддалився, пішов під скелі. Он видко урвища подряпані: на тім боці прямо в них вгризається вода.
Дорога знов повертає направо — і це вже востаннє. Черемошу вже й не видко. Скоро буде таке місце, що одна нога в Криворівні, а друга в Жаб'ї. «Гордеє село Жєб'є…» Довге воно. Гарна, чарівлива долина, коли її так здавна заселили люди. Тепер би тільки не пропустити Олексі, коли звертати наліво, в полонини. Але недурно цілу зиму розпитувався — втрапив. Зрештою, й нетрудно було, бо люди їхали з полонин. Видко, що з полонин, бо коні натерьохані.
Звернули наліво й сміло зоставили за собою село, людей, живі істоти. Попереду — невідомість, пустелі, скали, дикі звірі… Але зараз хлопці того не відчувають. Сонце світить весело, людей зустрічають, що ідуть з полонин, бербениці теліпаються по боках коней. Так буде й далі.
Але далі вийшло не так. Насамперед широко втоптана дорога стала вужчою. Із села йшла розложисто, багато скотинячих і людських ніг її топтало, ідучи в полонини й назад. Чимдалі — ставала вужчою: то там, то там відділялася гурма скотини праворуч або ліворуч, переходячи на ближчі полонини.
Ще далі — і вузька дорога перейшла в широкий плай, що вився по узбіччях та ломами. Ще далі — і плай повужчав, сталася з нього стежка, ледве помітна в травах. А ще згодом щезла й стежка — і хлопці опинилися самі серед зломів, згарищ і скель.
Куда тепер іти і де та Говерла? Коли дивилися на неї з села — бо весь час, ідучи Жаб'ям, мали пасмо Чорногори перед очима — здавалося, так легко буде її знайти: вона ж найвища, підіймається стіжком гостроверхим і гола. Коли ж зайшли у справжні гори — всі вони здавалися однаково високими, а зрештою просто трудно було навіть розібрати, чи то гора перед тобою, чи що інше, бо ліс не давав змоги орієнтуватися.
Відважно рушили хлопці вперед, все ж надіючися, що кого–кого, а Говерлу–таки вони впізнають. Але чим більше йшли, чимдалі забиралися в гущавини лісів, на простори полонин, чим більше минали верхів, переконуючися, що і це не Говерла, і це, і це, — тим відвага їх ставала все меншою, а згодом уперше ворухнулося, що так, чого доброго, можна й заблудити.
Правда, кожне гнало від себе цю думку, нікому не хотілося самому перед собою признатися, що тобі ж, тобі першому прийшла ця ганебна думка до голови, але що ж, як укрити було трудно. Коли пробували крадькома оглянутися назад — бачили, що позаду дороги так само немає, як і спереду. Тоді морщили брови, робили серйозне лице, ступали завзято, лізли на скелі, спускалися в ізвори, знову вилізали з темноти наверх, але кожне знало, що всьому тому мусить прийти кінець.
Внутрішній нервовий неспокій тер кожного з них, і він ріс, цей неспокій, а не зменшувався. Рухи ставали рвучкими, хотілося все прискорювати й прискорювати ці рухи; там, де треба йти, — бігли, там, де треба лізти, — бистро видиралися. Дихали часто, але ще не чули втоми.
Безумно хотілося знати, що от вибіжиш іще на оцей горб, вдряпаєшся іще на оцю кичеру — і перед тобою розкриються любі околиці рідного села, церковця мила усміхнеться привітно, знайомі контури обрію одразу заспокоюючим пластирем ляжуть на стривожену свідомість. А потім хтось крикне:
— А ось наша хата! — і побіжить, на бігу крикнувши формулку прощання. І біглося скоро на той горбок, наче ноги самі несли. Але вибігалося — і замість рідних місць бачився ще ліс, ще урвища, ще пропасті. Оглядалося назад — а там таке, що навіть не віриться, ніби ти це пройшов. Направо, наліво — та ж безвихідь і страшна незнайомість. Найкраща дорога — все ж була вперед. І хлопці бігли. Саме бігли. Їм здавалося, що коли будуть бігти, то все ж кудись скоріше добіжать, скоріше скінчиться оце нервове внутрішнє тремтіння, скоріше будуть дома. Дома. Дома. За всяку ціну дома…