— Будуть там нас у Римі слухати!..
— А чому ні? Прецінь коли ми unius matris ecclesiae catholicae єсьмо filii aequaliter,[12] із другими терпеливо слухані і вислухані бути мусимо, аякже!
— Рим не захоче наражати собі Польщі ради нас.
— Рим боїться, аби ляхи не забунтували.
Отець Кралевич аж підскакував.
— Боїться? А того не боїться, що як тільки, latinos praeferendo,[13] нас понизить, то зараз на Поділлі, на Волині та й взагалі на Вкраїні цілій усе підійметься? Нехай же боїться того і Рим, і Польща… Бо як ми почнемо шукати собі протекції, то Москва напевне більше знайде права до всього княжества Руського, як хто інший…
Це вже таки було страшно слухати. Дехто вже поглядав і на двері, щоб чмихнути в потрібну хвилину. Отець декан сидів весь червоний і не знав, що почати. А Кралевич, мов трибун який, видимався із свого не дуже високого зросту й кидав громами на притихлу аудиторію:
— Нехай Польща пам'ятає, що скільки разів поляки замишляли ritum graecum unitum у нас supprimere, завжди a Deo cladem insperatum[14] понесли. Хто читав історію, то це знає. Та й Суша, єпископ хелмінський, іще у тисяча шістсот чотирнадцятому році се говорив. Ми не мішаємося до їх церковного обряду — то чому latini мають нашому обрядові церковному оппонуватися? Ми ж рівні їм у всьому! Ми ж маємо повну свободу становити й ухвалювати все, що нам здається за ліпше й не противиться правам коронним і канонним. А коли вони не можуть нас терпіти рівними собі — нехай покажуть нам декрети, чи булли, де було би вказано, що ми не повинні мати жодної дистинації від простих хлопів і жидів. Бо дійсно у поляків перший–ліпший корчмар є в ліпшім респекті, ніж ми, католики, в усьому їм рівні.
— Що ж, коли ся так Богу подобало, то най і в тім воля єго свята дієсі, — тихенько, перехрестившися, говорив якийсь старенький попик, що йому ні війни, ні боротьби вже не хочеться, а просто тоскує за своїм теплим запічком.
Але Кралевич не давався збити навіть сим віковічним аргументом.
— Чого Бог хоче, того ми не знаємо, бо він нам своєї волі не об'являє, але у нас самих єсть розум. А якщо його не вживати, то навіщо ж ми тоді і вчилися? Тоді краще було би нічого не знати, нічого не розуміти. Тоді би ми лише сих кривд, що тепер невинно поносимо, не відчували, а й підводи не були б нам тяжкі і панщина не була б прикрою. А коли б набридла панщина й підводи, то ми як простачки–схиз–матики легко могли би знайти протекцію у Москви. І певно скоріше би її там знайшли, ніж тепер у Римі.
Цього вже було занадто. Страх цілковитий заволодівав усіма пожондними русинами. Це вже було щось із політики, а політика — то була занадто таємна й страшна річ для гірського попівства: воно боялося політики гірше пекла.
Шепоти переходили в шемрання, шемрання в гудіння, Кралевич не піддавався.
— Лях знає Москву, нас він не знає. Niema Rusi, tylko Polska i Moskwa!..[15] Хотя й усім відомо єсть, що в Венеції сто літ раніше, ніж у Росії, друковано книги гражданкою; хоча всім відомо, що Петро Перший іще в тисяча сімсот першому році посилав молодих людей до Києва вчитися штуки друкарської кирилицею і гражданкою; хоча всім відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по–нашому, а не по–поль–ськи — все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк — то московські.
Отець декан набирався поваги, надумувався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменш стосовному місці вигукував:
— Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за–ми–ка–ю.
Дехто зразу підскакував і починав метушитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в промовця, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх.
А Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити.
— Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд — це було би зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis,[16] ce будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam,[17] — знаходимо наших гнобителів вислуханих і апрегендованих,[18] а нас ледве–ледве за сотворіння Боже признають. Зрештою — так нам і треба!.. Бо ми ледачі! Бо ми нічого не варті! Бо нам не треба жити на світі, а скорше вже уступатися геть і дати місце ліпшим та вірнішим від нас. Шкода, що нас б'ють, б'ють і ніяк до решти не виб'ють.