— Взагалі, це засекречені дані. Доступу до них я не маю. Але їхня агентура працює в нас, це правда…
— Хоча б якісь відомості, — недбало сказав я.
Він глянув на мене.
— Ти маєш якісь клопоти з росіянами?
Я невизначено стенув плечима.
— Вони й нам сидять в печінках, — озвавсь він по хвилі. — Вважається, що це близькі сусіди й чіпати їх небажано. Хай йому дідько, але ж це наша держава всетаки… і наша робота в тому й полягає, щоб боротися з чужими розвідками!
— Політика! — буркнув я. — Між іншим, хто такий Глобус?
– Їхній чоловік. Сорок два роки, журналіст, збирав інформацію для Моссаду й ЦРУ. На росіян працює вже два роки. Займається інформаційноаналітичною роботою, інколи — оперативною. Культурист. Кікбоксер. Досконало володіє бойовим самбо. Дуже підступний і небезпечний тип, — останнім часом винюхує інформацію про поставки зброї з України в Чечню.
— Чому його прозвали Глобусом?
— Наголо бриє череп. Менше клопоту на рингу, — од поту волосся злипається…
— Знаю, знаю… Хто їхній резидент в Україні?
Майор сумно посміхнувся.
— Цього не знаємо навіть ми. Хоча мусили б знати, певна річ!
— Як вийти на агентурну мережу?
— Корпункт. — Майор назвав редакцію відомої московської газети. — Туди стікається вся інформація про Україну. Але там пішаки, не варто й потикатися!..
— А куди ж потикатися?
— Фірма «Лотос». Експортімпорт, посередництво… насправді ж — агентурна точка. Такий собі підвал в Старому місті, ніякого вигляду, навіть вивіски нема… словом, конспірація. Але через них можна вхопитися за нитку. Між іншим, там часто буває Глобус.
— Всі співробітники фірми — люди СЗР?
Майор кивнув.
— До одного. Там тобі й оперативники, і банк інформації, — і зв'язок з посольством здійснюють через цю точку. Що ще?
— Резидент із дипломатів?
— Навіщо тобі резидент?! — стенув плечима майор. — Тобі потрібна агентура? Вийди на людей, котрі держать кілька ниток відразу — й знатимеш! В кожному місті є такий агент. Тут просто треба попрацювати: смикнеш «Лотос», а там підеш далі й далі…
— Гаразд, гаразд… — замислено буркнув я. — Ще одне: якась із наших спецслужб тримає контакт із росіянами?
— Взагалі, це довга історія… — Майор посмоктав цигарку й подивився у вікно. — Служба зовнішньої розвідки на сьогодні вистежує поставки зброї для Дудаєва зпоза меж Росії. Не секрет, звичайно, що транспорти зі зброєю надходять і з України, — чеченці тут держать поважні позиції в тіньовому бізнесі. Врешті, не мені про це тобі казати, сам знаєш… За непідтвердженими даними, такі контакти між спецслужбами існують. Хоча напевне ніхто нічого не може сказати, — все воно таємниця за сімома замками…
— Он воно що!.. — сказав я. — Ну добре… спасибі за консультацію!..
— Досьє на Глобуса можна роздобути, — подумавши, сказав майор. — І на керівника інформцентру в «Лотосі» теж. Можливо, я надішлю тобі їх електронною поштою… якщо роздобуду, звичайно!..
— Було б непогано!.. — буркнув я. — Із фотографіями цих типів, якщо вони у вас є!..
Чолов'яга одчинив двері й, ще раз озирнувшись, спритно виліз надвір.
— Глобус виконує особливі доручення, — сказав він, заглядаючи у вікно. — Твій колега, так би мовити. Ми довго пантрували за ним, щоб прилапати на співробітництві з ЦРУ, але марно. Якщо випаде нагода, то… сам розумієш!
Я кивнув.
— Зробимо. Він перебіг нам дорогу, — я цинічно посміхнувся, — так що дні його пораховані, будь певен!..
Майдан перед штабквартирою «Тартару» був геть захаращений лімузинами чужинецьких марок. В мене аж очі розбігалися: мерседеси, кадилаки, вольво, б'юїк, порше… хай йому всячина, це було щось таке, як виставка міжнародного автосалону! Надвірної охорони нагнали стільки, що я подумав було, ніби «Тартар» чекає облоги, — на воротях стовбичили якісь незнайомі командос із автоматами, дворисько аж кишіло бойовиками зі спецзагону, і якби не шеф безпеки, який заправляв цією музикою, то мене й на поріг не пустили б, не те що!
— Ви що, — сказав я Барабашеві, котрий очолював групу внутрішньої охорони, — подуріли тут всі, — у рідну фірму вже не можна пройти! Що за секретність, га?
Барабаш скорчив поважну гримасу.
— Нарада керівної десятки. Шеф наказав привести в повну бойову готовність командос, — на випадок наїзду або провокації… — Барабаш помовчав і пошепки додав: — Кажуть, спецслужби знову наступають нам на п'яти… не чув?
— А… — згадав я —…ага! Інструкції?
— Закрити доступ на територію штабквартири. Не допускати представників силових відомств — хай там буде міліція чи Служба безпеки. Якщо почнеться штурм, відкривати вогонь на знищення.
— Халепа! — почухав я потилицю. — Не сподівався, що це так далеко зайде!
— Ти куди? — поспитався Барабаш.
— Візьму пару людей. Мурат надав мені всі повноваження… так що треба провести операцію! Пітон в себе?
— П'ють коньяк. — Барабаш махнув рукою. — Удвох із МурМуром.
— О, — сказав я, натискуючи кнопку ліфта, — вони мені й треба!
Торік фірма «Тартар» купила в міськради ділянку на околиці й за кілька місяців звела п'ятиповерхову кам'яницю, де розташувалася штабквартира з усіма її підрозділами. Тільки тепер я зрозумів, наскільки могутня й розгалужена організація, на котру я працюю вже кілька років, — сюди поз'їжджалися всі численні відділи й секретні служби, розкидані по всенькому місту, цілий поверх зайняв інформаційноаналітичний центр з надпотужними комп'ютерами ІВМ, на території садиби, яка займає більше двадцяти гектарів, розмістився центр підготовки командос, школа карате, поле для гри в пейнтбол, стрільбища, арсенали зі зброєю, — і все це було тільки мізерною надводною частиною того великанського айсберга, яким була детективна компанія «Тартар» в Україні!
Я вийшов на третьому поверсі й, кивнувши двом командос, які чатували на дверях, рушив по коридору, застеленому м'якою килимовою доріжкою. МурМур із Пітоном справді пиячили. В кабінеті було накурено хоч сокиру вішай, на столі стояла тарілка з лимонами й шоколадом, і обоє вже добряче мали в чубі.
— Що за пияцтво? — суворо поспитавсь я. — В той час, як десятка вирішує долю цілої фірми…
МурМур перепинив мене зневажливим жестом.
— Облиш, — сказав він понуро. — Поминки справляємо… по Хрестові, земля йому пухом!
— Десятка, — буркнув Пітон, — завжди вирішує нашу долю без нас. Хай засідають… а ми потихеньку вип'ємо! Налляти?
— Давай, — сказав я, сідаючи в глибокий шкіряний фотель. Після переїзду Пітон отримав цілий кабінет, а технічний відділ, який він очолював, зайняв з півтора десятка кімнат. — Хоча поминки по нім треба не так справляти… ну, та про це потім!
— До останнього держався! — вирік МурМур, піднімаючи келишка. — Я й не дивуюся, що його розкололи… мало хто витримає, коли його ріжуть живцем! — Він похитав головою. — Мало, мало хто… Просто біль такий, що через двітри доби перетворюєшся в холодець!..
Я перехилив келишка й посмакував. МурМур на власній шкурі знав, що таке тортури: у вісімдесят четвертому він потрапив у полон на південному заході Афганістану, й муджагіди вивезли його в один з таборів опозиції в Ірані. Про ті часи він не любив розводитися, але з випадкових фраз я здогадався, що до нього застосовували всіх методів впливу, навіть електричний струм.
— Ти, — згадав МурМур, запихаючи до рота кружальце лимона, — щось хотів сказати?
Я кивнув.
— Маємо нагоду розквитатися. Я вийшов на слід. Підписуєтеся?
Пітон витягнув шию і, вп'явшись у мене своїми блискучими чорними очицями, почухав горлянку. Ну, натуральний плазун: широчезні плечі, мускулистий торс атлета, — і маленька голова на довгій шиї. Ну, й ще, звичайно, цей незмигний холодний погляд…
— Ти, — озвався він своїм грубим товарячим басом, — хочеш сказати…
На столику задзеленьчав телефон. МурМур одставив келишка і недбало підняв трубку.
— Угу!.. — сказав він. — Умгу… тут він, тут… Тебе! — кивнув він мені.