— Слухай, ми можемо тимчасово вимкнути його? — спитав Дірк, намагаючись передати голосом роздратування.
Хлопець ніяк не відреагував. Можливо, плечі в нього трохи напружилися. А може, то він просто знизав ними. Дірк розвернувся й розгубився, бо не знав, яку кнопку треба натиснути, щоб вимкнути телевізор. Йому здалося, що органи управління цього апарата були створені заради єдиної мети — не вимикатися, бо не було жодної кнопки з надписом «ввімк/вимк». Врешті-решт Дірк просто висмикнув штепсель з розетки на стіні та знову повернувся до хлопчика, а той розбив йому ніс.
Коли вони обоє важко падали в напрямку телевізора, Дірк відчув, як перегородка носа хрустить від жахливого зіткнення з лобом хлопчика, але і звук ламання кістки, і Дірків болісний крик губилися на тлі шаленого виття, що вивергалося з горла хлопчика. Дірк безпомічно намагався захиститися від люті цього нападу, але хлопець сидів зверху, його лікоть влучив Діркові в око, його коліна лупцювали спочатку по грудній клітині, потім по вже й так зламаному носу, а потім хлопець проповз над ним і знову під'єднав телевізор до електрики. Після цього він знову зручно влаштувався в кріслі й неспокійними похмурими очима дивився на те, як відновлюється зображення.
— Міг би хоча б новин дочекатися, — без виразу сказав він.
Дірк розкрив від подиву рот. Він сидів зігнувшись на підлозі, обома руками тримався за ніс, з якого текла кров, і роззявивши рот дивився на неймовірно апатичне чудовисько.
— Вггфф… фффммм… ннгг! — обурювався він, а потім тимчасово здався, щоб перевірити, чи сильно ушкоджений його ніс.
Між його пальцями щось хиталося й огидно клацало, і несподівано здалося, що весь ніс має жахливо незнайому форму. Він вийняв з кишені носову хусточку й приклав її до обличчя. Вона швидко просочилася кров'ю наскрізь. Дірк хитко підвівся, відмахнувся від неіснуючих пропозицій допомоги й вийшов звідти до крихітної ванної кімнати. Там він сердито зірвав з крана шланг, знайшов рушник, просочив його холодною водою й притиснув його до обличчя на хвилину або на дві, доки потік крові не зменшився до цівочки, а потім припинився. Він подивився на себе в дзеркало. Його ніс безумовно похилився під досить безпутним кутом. Він мужньо спробував поправити його, але недостатньо мужньо. Біль був неймовірний, тож довелося задовольнитися обережним протиранням мокрим рушником і тихою лайкою.
Потім він постояв там ще трохи, нахилившись над умивальником, важко дихаючи й тренуючись люто казати в дзеркало «Гаразд!» У нього виходило «Гавазд!», і авторитет у голосі не чувся. Коли він достатньо взяв себе в руки, або ж, принаймні, настільки опанував себе, наскільки це взагалі було можливо в найближчому майбутньому, він розвернувся й похмуро пішов назад, до лігва бестії.
Бестія сиділа й тихо поглинала новини про цікаві й захопливі ігрові телепередачі, яких дочекаються ввечері непохитні глядачі, а на Дірка, який повернувся, навіть не глянула.
Дірк швидко підійшов до вікна й різко відсунув штори, маючи слабку надію на те, що від денного світла ця тварюка зіщулиться й запищить, але та лише трохи скривилася. Повз вікно пролетіла темна тінь, але Дірк не встиг подивитися, що то було.
Він повернувся лицем до хлопчика-монстра. У телевізорі починався денний випуск новин, і хлопчик здавався трохи відкритішим, більш сприйнятливим до світу, що існував поза межами мерехтливого прямокутника. Він кинув на Дірка сумний, втомлений погляд:
— Що треба?
— Я вже казав, що беді треба, — люто й жалюгідно сказав Дірк. — Я… стривай-до… Я здаю це обдиччя!
Діркова увага раптово перемкнулася на екран телевізора, де показували більш сучасну світлину зниклої дівчини-реєстраторки з аеропорту.
— Що ти тут робиш? — спитав хлопчик.
— Тссс! — сказав Дірк і всівся на підлокітник крісла, не зводячи очей з обличчя на екрані. Це фото було зроблено приблизно рік тому, ще до того, як дівчина дізналася про корпоративну блискучу помаду для губ. У неї було кучеряве волосся, вигляд у неї був непривабливий, ображений.
— Ти хто такий? Що відбувається? — наполягав хлопчик.
— Сдухай, забовкди! — гримнув Дірк. — Я хочу подибитися!
Диктор новин сказав, що представники поліції спантеличені відсутністю на місці пригоди слідів Джаніс Сміт. Вони пояснили, що не можуть обшукувати одну й ту саму будівлю безкінечно й просили будь-кого, хто знає хоча б щось про її поточне місце перебування, повідомити їх.
— Це боя секретавка! Це паді Пірс! — приголомшлено скрикнув Дірк.
Хлопцеві колишня Діркова секретарка була нецікава, тож він облишив спроби привернути до себе увагу Дірка. Він виповз зі спального мішка й почапав до ванної кімнати.
Дірк витріщався на телевізор, не вірячи, що не зрозумів, ким була зникла дівчина, раніше. Втім, він вирішив, що не було жодної причини для того, щоб він зрозумів це раніше. Після одруження вона змінила своє прізвище, і це був перший раз, коли показали світлину, на якій її можна було впізнати. До сьогодні він дивним випадком в аеропорті майже не цікавився, але тепер той вимагав його уваги.
Вибух тепер було офіційно визнано «Діянням Бога».
«Але якого бога? — думав Дірк. — І навіщо? Якому богові може знадобитися вештатися по Другому Терміналі аеропорту Хітроу й намагатися сісти на рейс до Осло?»
Після жалюгідної апатії кількох минулих тижнів на нього раптово звалилося багато питань, що потребували його негайної уваги. Нахмурившись, він глибоко замислився й майже не помітив, як хлопчик-монстр повернувся до кімнати й знову заповз ногами в свій спальний мішок — саме вчасно, бо починалася реклама. Перша з них зображала, яким чином цілком звичайний бульйонний кубик може стати природним фокусом нормального, щасливого сімейного життя.
Дірк схопився на ноги й готовий був почати знову допитувати хлопчика, але ледь подивившись на нього занепав духом. Монстр був уже дуже далеко, він знову зачаївся в своєму темному, мерехтливому лігві і Дірк не відчував великого бажання турбувати його в таку мить.
Він обмежився тим, що гримнув апатичній дитині, що ще повернеться, і важко пішов сходами вниз так, щоб його великий шкіряний плащ божевільно майорів за спиною.
У передпокої він знову зустрівся з мерзенним Ґілксом.
— Що з тобою трапилося? — різко запитав полісмен, побачивши розбитий і набряклий ніс Дірка.
— Сабе те, що ви беді сказади, — невинним тоном сказав Дірк. — Я себе побив.
Ґілкс вимагав розповісти, чим Дірк займався, і той великодушно пояснив, що нагорі є свідок, який може надати дуже цікаву інформацію. Він припустив, що Ґілксові треба поговорити з цим свідком, але спершу порадив вимкнути телевізор.
Ґілкс кивнув. Він пішов сходами вгору, але Дірк зупинив його:
— Ваб у цьобу будидку нічого не дається дибдиб? — спитав він.
— Що ти кажеш? — роздратовано спитав Ґілкс.
— Щось дибде, — сказав Дірк.
— Щось… що?
— Дибде! — наполягав Дірк.
— Дивне?
— Сабе так, дибде.
Ґілкс знизав плечима.
— Що саме? — спитав він.
— Він даєдься абсодюдо бездушдиб.
— Абсолютно яким?
— Бездушдиб! — спробував він ще раз. — Бездушдим! Беді це даєдься дуже цікавим!
Сказавши це, він ввічливо підняв капелюх і швидко вийшов з будинку на вулицю, де на нього з неба спікірував орел, мало не зіштовхнувши під автобус номер 73, що їхав на південь.
Впродовж наступних двадцяти хвилин з верхнього поверху будинку на Лаптон Роуд чулися жахливі крики та горлання, які призвели до сильного напруження сусідів. Швидка допомога забрала верхні та нижні залишки пана Енсті, а також полісмена зі скривавленим обличчям. Після цього якийсь час було тихо.
Потім до будинку під'їхало ще одне поліцейське авто. З будинку почулося багато зауважень на кшталт «Боб приїхав», і з машини вийшов великий дужий полісмен; він пішов сходами нагору. Коли минуло кілька хвилин, впродовж яких було багато криків і лементу, він вийшов з будинку, тримаючись за обличчя, і дуже обурений поїхав геть, люто й непотрібно заверещавши шинами.