— Заходити в будинки за відсутності їхніх хазяїв — одна з багатьох навичок, якими володіють мої хлопці. До речі, повідом мене, якщо виявиш, що щось із твоїх речей зникло.
— Задюбки, Доббі. Взагаді-то, якщо твої хдопці бають дастрій тягати речі, я буду вдячдий, якщо води заберуть бій старий хододильник. Від дуже потребує викидання.
— Я накажу їм винести його, Дірку. Останнім часом на твоїй вулиці завжди стоїть контейнер для сміття або навіть два. До речі, ти збираєшся за все це платити, чи мені відразу розбити тобі колінні чашечки, щоб зберегти усім нам час і нерви?
Дірк ніколи не був на сто відсотків певний, жартує Ноббі чи ні, тож не мав жодного бажання перевіряти це. Він запевнив, що заплатить при найближчій зустрічі.
— До дуже скорого побачення, Дірку! — сказав Ноббі. — До речі, ти знаєш, що в тебе такий голос, ніби тобі хтось ніс зламав?
Мовчання.
— Ти мене чуєш, Дірку? — спитав Ноббі.
— Так, — сказав Дірк. — Просто я почув бузику.
Зі стереосистеми кав'ярні ревіла «Гаряча картоплина».
«Не бери її, не бери, не бери.
Швидко передай, передай, передай».
— Ти знаєш, що в тебе такий голос, ніби тобі хтось ніс зламав? — повторив Ноббі.
Дірк відповів, що знає, подякував Ноббі за те, що той повідомив йому про це, попрощався з ним, кілька секунд задумливо постояв, швидко зателефонував ще за двома номерами, а потім почимчикував назад, крізь натовп офіціантів до свого столика, за яким сиділа дівчина, в якої він поцупив каву.
— Привіт, — багатозначно сказала вона.
Дірк з усіх сил намагався бути люб'язним. Він дуже ґречно вклонився, підняв капелюх (бо все це давало йому секунду або навіть більше для того, щоб оговтатись) і попросив її дозволу сісти.
— Авжеж, — сказала вона, — це ж ваш столик, — вона великодушно вказала йому на стілець.
Вона була невисока, темне волосся було охайно зачесане, їй було приблизно двадцять п'ять років і вона лукаво дивилася на недопиту чашку кави, що стояла посеред столу.
Дірк сів навпроти й по-змовницьки нахилився до неї.
— Ви, дапевдо, хочете спитати пдо свою каву, — тихо сказав він.
— Ще б пак! — сказала дівчина.
— Здаєте, вона ддя вас дуже шкіддива.
— Ви так вважаєте?
— Еге ж. Кофеїн. Ходестерод у болокі.
— Зрозуміло. Отже, ви думали про моє здоров'я.
— Я багато про що дубав, — легковажно сказав Дірк.
— Побачивши мене за сусіднім столиком, ви подумали: «Така гарна дівчина, а здоров'я кепське. Треба врятувати її».
— Це якщо коротко.
— Ви знаєте, що у вас ніс зламаний?
— Так, авжеж я здаю, — сердито сказав Дірк. — Усі беді про це…
— Ви давно його зламали? — спитала дівчина.
— Його беді здабади, — сказав Дірк, — прибдизно двадцять хвидин дому.
— Я так і думала, — сказала дівчина. — Заплющте на секунду очі.
Дірк подивився на неї підозріло:
— Давіщо?
— Усе добре, — сказала вона з усмішкою, — я не робитиму вам боляче. Заплющте.
Дірк спантеличено нахмурився й на секунду заплющив очі. За цю секунду дівчина встигла простягнути руку, міцно схопити його ніс і різко крутнути його. Дірк мало не вибухнув від болю! Він заволав так голосно, що мало не привернув до себе увагу офіціанта.
— Відьба! — закричав він і шалено відсахнувся від столу, тримаючись руками за обличчя. — Кдята відьба!
— Ой, сядьте й замовкніть, — сказала вона. — Гаразд, я визнаю, що збрехала вам, що не буде боляче, але тепер він хоча б рівний, а інакше згодом вам було б ще гірше. Вам треба негайно піти до лікарні, щоб вам там шини й бандаж зробили. Я медсестра, я знаю, що я роблю. Принаймні, я так вважаю. Дайте-но подивитися.
Важко дихаючи й пирхаючи, Дірк знову сів, не віднімаючи руки від свого носа. Через кілька секунд він почав знову обережно мацати його, а потім дозволив дівчині подивитися.
Вона сказала:
— До речі, мене звати Саллі Міллз. Зазвичай я намагаюся представитися до того, як трапиться фізична близькість, але іноді, — вона зітхнула, — іноді на це немає часу.
Дірк знову провів пальцями по боках свого носа.
— Я дубаю від тепер рівдіший.
— Рівніший, — сказала Саллі. — Скажіть «рівніший» як слід. Це покращить вам самопочуття.
— Рівніший, — сказав Дірк. — Так. Ви баєте рацію.
— Що?
— Ви маєте рацію.
— Добре, — полегшено зітхнула вона. — Я рада, що це спрацювало. Сьогодні вранці я прочитала в гороскопі, що майже всі мої сьогоднішні рішення будуть хибні.
— Так, але не треба вірити усім тим дурницям, — різко сказав Дірк.
— А я й не вірю, — сказала Саллі.
— А надто Великому Заґанзі.
— О, то ви теж його читаєте?
— Ні. Тобто, не з тієї причини.
— Моєю причиною було те, що сьогодні вранці один з пацієнтів попросив мене прочитати йому його гороскоп. Саме перед тим, як помер. А яка ваша причина?
— Емм, дуже непроста.
— Зрозуміло, — недовірливо сказала Саллі. — А це що?
— Це калькулятор, — сказав Дірк. — Що ж, не буду вас затримувати. Я дуже вдячний вам, люба пані, за ласкаво надану медичну допомогу й за те, що ви позичили мені каву, але ж день спливає, а я певний, що на вас чекає великий список жахливих травм, які треба лікувати.
— Зовсім ні. Сьогодні о дев'ятій ранку закінчилася моя нічна зміна, тож усе, що мені залишилося сьогодні зробити — не заснути до вечора, щоб потім нормально поспати вночі. Мені нічим зайнятись, окрім як ходити по кав'ярнях і розмовляти з незнайомцями. А вам натомість треба якнайшвидше звернутися до найближчої лікарні, до травматолога. Одразу після того, як сплатите за моїм рахунком.
Вона нахилилася до того столика, за яким сиділа раніше, й взяла рахунок, що лежав біля її тарілки. Подивившись на нього, вона несхвально похитала головою.
— Боюсь, аж п'ять чашок кави. Нічна зміна була дуже довга. Посеред ночі то привозили когось, то відвозили. Одного пацієнта в комі вдосвіта перевезли до приватної лікарні. Одному Богові відомо, навіщо це було потрібно робити саме тоді. Від цього самі лише проблеми, без яких можна було обійтись. За другий круасан я б на вашому місці не платила. Я його замовляла, але мені його не принесли.
Вона штовхнула рахунок до Дірка, і той взяв його, неохоче зітхнувши.
— Це забагато, — сказав він, — це просто грабіж. А додаткові 15 відсотків за обслуговування за таких обставин рівнозначні глузуванню з клієнта. Б'юсь об заклад, що ніж вони мені теж не принесуть.
Він розвернувся й спробував, не сильно сподіваючись на успіх, покликати когось зі зграї офіціантів, що відпочивали біля дальньої стіни.
Саллі Міллз взяла свій і Дірків рахунки й спробувала скласти суми на Дірковому калькуляторі.
— Сума дорівнює «Суцільна жовтість», — сказала вона.
— Дякую. Віддайте, будь ласка, — сказав Дірк, різко розвернувся, забрав у неї калькулятор Ї-Цзін і сховав його в кишені.
Він знову почав безпорадно махати групі офіціантів.
— А навіщо вам ніж потрібен? — спитала Саллі.
— Щоб відкрити ось це, — сказав Дірк, показуючи їй великий конверт із товстим шаром скотчу.
— Я вам його здобуду, — сказала вона.
Цієї миті молодий чоловік, що сидів за іншим сусіднім столиком, відвернувся і Саллі швидко нахилилася й забрала його ніж.
— Я дуже вам вдячний, — сказав Дірк і простягнув руку, щоб взяти в неї ніж.
Вона відвела руку з ножем від нього.
— Що в цьому конверті? — спитала вона.
— Ви надзвичайно допитлива й безцеремонна жінка! — вигукнув Дірк.
— А ви дуже дивний чоловік, — сказала Саллі Міллз.
— Лише настільки дивний, наскільки мені потрібно.
— Гм, — сказала Саллі. — Що в цьому конверті?
Ніж йому вона досі не давала.
— Цей конверт не ваш, — заявив Дірк, — тож його вміст вас не стосується.
— На вигляд він дуже цікавий. Що в ньому?