— Звідки мені знати, якщо я його ще не відкривав?
Вона підозріло подивилася на нього, а потім різко вихопила в нього конверт.
— Я наполягаю… — почав був застерігати її Дірк.
— Як вас звати? — вимагала Саллі.
— Мене звати Джентлі. Пан Дірк Джентлі.
— Тобто, ви не Джефрі Енсті й ніхто з цих інших людей, чиї імена закреслені? — дивлячись на них, вона на мить нахмурилася.
— Ні, — сказав Дірк. — Мене серед них немає.
— Тобто цей конверт — не ваш?
— Я… тобто…
— Ага! Отже, ви теж надзвичайно… як ви казали?
— Допитливий і безцеремонний. Цього я не заперечую. Але я приватний детектив. Мені платять за те, щоб я був допитливим і безцеремонним. Не так часто й не так щедро, як мені хотілося б, але тим не менш я допитливий і безцеремонний через свій фах.
— Як сумно. Думаю, набагато веселіше бути допитливим і безцеремонним заради хобі. Отже, ви — професіонал, а я — лише любителька олімпійського штибу. Ви не схожі на приватного детектива.
— Жоден приватний детектив не має бути схожим на приватного детектива. Це одне з перших правил приватних детективів.
— Але якщо жоден приватний детектив не має бути схожим на приватного детектива, то звідки приватному детективові знати, на кого він не має бути схожий? Здається мені, тут є проблема.
— Так, але вона не з тих, що заважають мені спати, — роздратовано сказав Дірк. — У будь-якому разі я не такий, як інші приватні детективи. Мої методи холістичні й, у правильному значенні цього слова, хаотичні. Мій підхід полягає в дослідженні фундаментального взаємозв’язку всього з усім.
Саллі Міллз на це лише кліпнула.
— Кожна частинка в нашому Всесвіті, — продовжував Дірк просторікатися на улюблену тему, — впливає на будь-яку іншу частинку, навіть якщо цей вплив дуже слабкий. Усе пов'язане з усім. Тріпотіння крил метелика в Китаї може вплинути на курс урагану в Атлантиці. Якби я міг допитати ніжку цього стола так, щоб це було зрозуміло і мені, і їй, вона змогла б дати мені відповідь на будь-яке питання про Всесвіт. Я можу спитати кого заманеться, абсолютно випадкову людину, поставити перше-ліпше запитання, що спаде мені в голову, і відповідь на нього або її відсутність у якійсь мірі матимуть відношення до тієї проблеми, рішення якої я шукаю. Питання лише в тому, як його інтерпретувати. Навіть ви, кого я зустрів виключно випадково, напевно, знаєте щось таке, що конче потрібне для мого розслідування; якби я, звісно, знав, про що вас спитати та якби хотів витрачати на це час.
Після паузи він сказав:
— Будь ласка, віддайте мені конверт і ніж.
— Ви це кажете так, ніби від цього залежить чиєсь життя.
Дірк на мить потупив очі.
— Правильніше буде сказати, що чиєсь життя залежало від цього, — сказав він таким тоном, що здалося, ніби над ним хмара пропливла.
Саллі Міллз поступилася й віддала конверт і ніж Діркові. Життєрадісність її залишила.
Ніж був тупий, а скотчу було наліплено надто багато. Кілька секунд Дірк боровся з ним, але розрізати не зміг. Він відкинувся на спинку, втомлений і роздратований.
Він сказав:
— Я піду спитаю, чи немає в них чогось гострішого, — і підвівся, стискаючи конверт у руці.
— Вам треба звернутися зі своїм носом до лікаря, — тихо сказала Саллі Міллз.
— Дякую, — сказав Дірк і ледь помітно вклонився їй.
Він узяв рахунки й пішов відвідати виставку офіціантів, що відбувалася в задній частині кав'ярні. Там він зіткнувся з певною холодністю, коли не виявив бажання додати до обов'язкових 15 відсотків за обслуговування ще щось на ознаку своєї вдячності, і почув, що ні, це єдиний тип ножів, які вони мають, і на цьому розмову завершено.
Дірк подякував їм і пішов назад.
На його стільці сидів і розмовляв із Саллі Міллз молодий чоловік, чий ніж вона поцупила. Дірк кивнув їй, але вона була надто заглиблена в розмову з новим приятелем, тож не помітила цього.
— …у комі, — казала вона, — якого рано вранці перевезли до іншої лікарні. Одному Богові відомо, навіщо це було потрібно саме тоді. Від цього самі лише проблеми, без яких можна було обійтись. Вибачте, що я так багато базікаю, але той пацієнт мав при собі власну машину для продажу Кока-Коли й кувалду, а такі речі цілком нормальні в приватній лікарні, але в державній лікарні зміна недоукомплектована, тому я сильно втомлююсь, а коли я сильно втомлююсь, я багато розмовляю. Якщо я раптом впаду на підлогу непритомна, скажіть мені про це, добре?
Дірк пішов повз них, аж раптом помітив, що Саллі Міллз залишила на своєму початковому столику книгу, яку читала, і щось у цій книзі привернуло його увагу.
Це була велика книга, що називалася «Біжи щодуху». Вона була дивовижно велика, багато її сторінок були заламані, й загалом вона була більше схожа на торт з листкового тіста, ніж на книгу. На нижній половині обкладинки була звичайна «жінка у вечірній сукні в перехресті прицілу», а верхня половина була повністю зайнята срібним тисненням імені автора — Говард Белл.
Дірк не зміг миттєво зрозуміти, що саме в цій книзі впало йому в очі, але розумів, що якась деталь обкладинки зачепила в ньому якусь струну. Він обережно покосився на дівчину, чию каву він поцупив, і за чиї п'ять кав і два круасани, один з яких не були ані принесений, ані з'їдений, він потім заплатив. Вона не дивилася, тож він поцупив і книгу теж — сунув її в кишеню свого шкіряного плаща.
Він вийшов на вулицю, і там на нього з неба спікірував орел, мало не штовхнувши його під колеса велосипедиста, який вилаяв Дірка з таких моральних висот, на яких здатні жити, напевно, тільки велосипедисти.
Розділ 11
На добре доглянуту територію, що була на окраїні добре доглянутої місцини Котсволдс, заїхало не дуже добре доглянуте авто. Це був пошарпаний жовтий «Сітроен 2CV», у якого був обережний власник, а після нього двоє самогубно безрозсудливі. Машина їхала доріжкою трохи неохоче, неначе все, чого вона бажала від життя — щоб її скинули спочивати в канаву біля однієї з сусідніх лук і дозволили там залишитися в гідній покинутості, а натомість від неї вимагали тягтися по цій довгій, посипаній гравієм доріжці, по якій незабаром неодмінно змусять тягтися назад, а навіщо все це потрібно, вона не мала жодної гадки.
Машина зупинилися перед елегантним кам'яним входом до головної будівлі, а потім повільно покотилася назад, доки той, хто сидів за кермом, не смикнув ручне гальмо, від чого машина видала щось на кшталт придушеної гикавки.
Небезпечно гойдаючись на єдиній петлі, двері машини різко відчинилися, і зсередини з'явилася пара ніжок, побачивши які звукорежисери кінофільмів обов’язково відчули би потребу вставити томливе соло на саксофоні; навіщо — ніхто, крім звукорежисерів, ніколи не розумів. Але в цьому конкретному випадку томливий саксофон було б погано чути через звуки дитячої дудки, якими той самий звукорежисер майже напевно супроводив би просування цього транспортного засобу вздовж доріжки.
Цілком природно після ніг з'явилася їхня власниця, яка обережно зачинила двері й попрямувала в будівлю.
А машина залишилася стояти перед входом.
Кілька хвилин по тому вийшов швейцар. Він оглянув авто, набрав осудливого виразу обличчя та за браком можливості зробити що-небудь конструктивне пішов геть.
Трохи згодом Кейт провели до кабінету пана Ральфа Стендіша, головного консультанта-психолога й одного з директорів лікарні Вудсгед, який саме завершував телефонну розмову.
— Так, це правда, — казав він, — іноді надзвичайно розумні й чутливі діти можуть здаватися дурними. Але ж зрозумійте, пані Бенсон, дурні діти теж іноді здаються дурними. Мені здається, що вам слід подумати над цим. Я розумію, що це дуже неприємно, так. Доброго вам дня, пані Бенсон.
Він сховав телефон у шухляду свого стола й кілька секунд збирався з думками, перш ніж підвести погляд.
— Ви без попередження, пані… гм… Шехтер, — зрештою сказав він.