Великий, серйозного вигляду фургон розвернувся й почав задкувати до заднього виходу з лікарні. «Що б у цьому фургоні не возили, — міркувала Кейт, — він мав або завантажитися, або розвантажитися». Вона пішла далі.
Через кілька секунд Стендіш дійшов до дверей, тихо постукав у них і зазирнув усередину. Потім він поманив Кейт, щоб вона йшла за ним.
Ця кімната була зовсім інша. Відразу за дверима був передпокій з дуже великим вікном, за яким було видно головну кімнату. Між двома кімнатами безумовно була звукова ізоляція, бо передпокій був весь захаращений комп'ютерами та апаратурою для спостереження, і жодний з приладів не тримав своє гудіння при собі, а в головній кімнаті було ліжко, на якому спала жінка.
— Пані Елспет Мей, — сказав Стендіш і було очевидно, що на його думку він оголошує хіт сезону.
Її палата була, безумовно, хороша — простора, з дорогими й зручними меблями. Усюди, де тільки було можливо, стояли свіжі квіти, а маленький столик біля ліжка, на якому лежало в'язання пані Мей, був з червоного дерева.
Сама вона була жінкою середнього віку, зі сріблястим волоссям, а спала вона напівсидячи, спершись спиною на купу подушок, вдягнена в рожеву вовняну кофту. Через якийсь час Кейт збагнула, що те, що ця жінка спить, зовсім не означало, що вона нічого не робить. Її голова лежала спокійно, очі були заплющені, але права рука тримала ручку, якою шалено писала щось у великому записнику, що лежав біля неї на ліжку. Її рука, як і рот дівчинки в інвалідному кріслі, жила окремим, незалежним і дуже насиченим життям. До лоба пані Мей трохи нижче краю волосся були приліплені якісь маленькі рожеві електроди, і Кейт припустила, що вони є джерелом частини тих даних, що миготіли на комп'ютерних екранах передпокою, до якого вона зайшла за Стендішем. За обладнанням стежили одягнені в халати двоє чоловіків і жінка, а медсестра стояла й спостерігала у вікно за пацієнткою. Стендіш коротко розпитав їх про поточний стан пацієнтки — усі зійшлися на думці, що він був чудовий.
Кейт не могла позбутися враження, що вона мала знати, хто така пані Мей, але згадати не змогла й тому була змушена спитати.
— Вона медіум, — дещо роздратовано відповів Стендіш. — Я думав, що ви маєте знати це. Надзвичайно талановитий медіум. Наразі вона в трансі й пише, не усвідомлюючи цього. Їй диктують. Майже кожний продиктований їй уривок просто безцінний. Ви про неї не чули?
Кейт визнала, що не чула.
— Ну, про пані, яка стверджувала, що Моцарт, Бетховен і Шуберт диктували їй музику, ви чули?
— Так, я чула про це. Кілька років тому в кольорових додатках до газет про неї багато писали.
— Її твердження були, гм, цікаві, якщо такого роду речі вас узагалі цікавлять. Та музика безумовно була більше схожа на те, що вищезгадані джентльмени могли написати нашвидкуруч перед сніданком, ніж на те, чого можна було очікувати від домогосподарки середнього віку, яка не вчилася музики.
Кейт не могла пропустити цю зарозумілість.
— Це досить сексистська точка зору, — сказала вона. — Джордж Еліот була домогосподаркою середнього віку.
— Так, так, — роздратовано сказав Стендіш, — але ж їй покійний Вольфганг Амадей музику не диктував. Ось що я маю на увазі! Будь ласка, спробуйте зрозуміти логіку цього аргументу й не втручайте те, що не стосується справи. Якби я хоча б на мить припустив, що приклад Джорджа Еліота міг кинути на цю проблему хоч якесь світло, я обов'язково згадав би про нього сам. Про що я казав?
— Не знаю.
— Мейбл. Чи Доріс? Як її звали? Звімо її Мейбл. Річ у тому, що найпростішим способом розібратися з проблемою Доріс є ігнорування. Від неї не залежить нічого важливого. Кілька концертів. Другосортна музика. Але тут… Тут ми маємо дещо зовсім іншого рівня.
Останнє речення він промовив дуже тихо й повернувся до телевізійного монітора, що стояв серед комп'ютерних. На ньому крупним планом була рука пані Мей, яка швидко писала на аркуші. Рука сильно затуляла те, що вона писала, але здавалося це якоюсь математикою.
— Пані Мей стверджує, що пише надиктоване деякими з найвидатніших фізиків. Ейнштейном, Гейзенбергом і Планком. І її твердження важко ставити під сумнів, бо інформація, яку видає нам несвідомо ця… ненавчена жінка, дійсно є фізикою дуже високого рівня.
— Від покійного Ейнштейна ми отримуємо дедалі більше уточнень щодо того, як час і простір взаємодіють на макроскопічному рівні, а завдяки покійним Гейзенбергу й Планку ми покращуємо своє розуміння фундаментальної будови речовини на квантовому рівні. І немає жодного сумніву щодо того, що ця інформація наближає нас до невловимої цілі — Великої Об'єднаної Польової Теорії Усього.
— І це створює дуже цікаву, якщо не сказати дещо ганебну ситуацію для науковців, бо ті способи, якими до нас приходить ця інформація, здається, повністю суперечать тому, що вона в собі містить.
— Це схоже на дядька Генрі, — раптом сказала Кейт.
Стендіш подивився на неї, не розуміючи.
— Дядько Генрі вважає себе куркою, — пояснила Кейт.
Стендіш досі дивився на неї, не розуміючи.
— Невже ви не чули? — сказала Кейт. — «Ми дуже стурбовані через дядька Генрі. Він вважає себе куркою». «То чому ви не відправите його до лікаря?» «Ми б його відправили, але нам потрібні яйця, що він несе».
У Стендіша був такий вигляд, ніби він побачив маленький, але повністю сформований кущ бузини, що раптом вигулькнув з перенісся Кейт.
— Повторіть, будь ласка, — сказав він тихим шокованим голосом.
— Що, повністю?
— Повністю.
Кейт вперла кулак у бік і розповіла це знову, цього разу з більш підкресленими південними акцентами.
— Геніально! — видихнув Стендіш, коли вона закінчила.
— Ви не могли не чути цього раніше, — сказала вона, дещо здивована його реакцією. — Це старий анекдот.
— Ні, — сказав він. — Не чув. Нам потрібні яйця. Нам потрібні яйця. Нам потрібні яйця. «Ми не можемо відвести його до лікаря, бо нам потрібні яйця, що він несе». Дивовижне розуміння сутності центральних парадоксів людського стану та нашої невтомної здібності створювати адаптивні розумні пояснення для них. Боже мій!
Кейт знизала плечима.
— І це, кажете, анекдот? — недовірливо спитав Стендіш.
— Так. Дуже старий, взагалі-то.
— І вони всі такі? Я навіть не здогадувався.
— Ну…
— Я приголомшений, — сказав Стендіш, — просто приголомшений. Я думав, що анекдоти — це балачки товстунів на телебаченні, і я їх ніколи не слухав. Таке враження, ніби весь цей час люди від мене щось приховували. Сестро!
Медсестра, що стежила у вікно за пані Мей, здригнулася від того, що на неї так несподівано гримнули.
— Так, пане Стендіш? — спитала, вочевидь нервуючись.
— Чому ви ніколи не розповідали мені анекдоти?
Сестра дивилася на нього й тремтіла від неможливості навіть зрозуміти, про що треба подумати, щоб відповісти на це питання.
— Ну-у…
— Запишіть це, добре? Надалі я вимагаю, щоб ви та весь інший персонал цієї лікарні розповідали мені всі анекдоти, які ви маєте, зрозуміло?
— Гм, так, пане Стендіш…
Стендіш подивився на неї з сумнівом і підозрою.
— Адже ви знаєте якісь анекдоти, сестро? — кинув він їй виклик.
— Гм, так, пане Стендіш, здається… Так, знаю.
— Розкажіть один.
— Що… зараз, пане Стендіш?
— Негайно.
— Гм, ну… Є один, в якому пацієнт приходить до тями після… ну, тобто, йому зробили… ну, операцію. І він приходить після цього до тями й… Це не дуже гарний анекдот, але… Йому зробили операцію, і прийшовши до тями він каже лікарю: «Докторе, докторе, що зі мною трапилося? Я не можу намацати свої ноги». А лікар відповідає: «Так, нам довелося ампутувати обидві ваші руки». Оце й усе, власне. Гм, саме тому він і не міг намацати ноги, розумієте?
Кілька секунд пан Стендіш дивився на неї без жодної емоції.