— Що? — спитав Дірк.
— Ось, на вашому конверті.
— Де? Дайте подивитися.
— Це ж його ім'я, так? Викреслене.
— Отакої, ви маєте рацію, — сказав Дірк, витріщившись на конверт. — Напевно, я його не впізнав через іншу форму літер, ніж на книжці.
— То це щось пов'язане з ним? — спитала Кейт, беручи й розглядаючи конверт.
— Я не знаю напевно, що це, — відповів Дірк. — Якимось чином це пов’язане з контрактом і може бути пов’язаним із платівкою.
— Те, що воно може стосуватися якоїсь платівки, я бачу.
— Звідки ви це бачите? — різко спитав Дірк.
— Ну, ось це ім'я — Денніс Гатч, так? Бачите?
— О, так. Так, бачу, — сказав Дірк, оглядаючи. — Гм, мені це ім'я має бути знайоме?
— Ну, — повільно сказала Кейт, — це залежить від того, живий ви чи ні. Він голова фірми звукозапису «Aries Rising Record Group Holdings». Не такий, звісно, знаменитий, як Папа Римський, але… Ви знаєте, хто такий Папа Римський?
— Так, так, — нетерпляче сказав Дірк, — сивий такий дядько.
— Так, це він. Папа, схоже, єдина знаменитість, якій цей конверт не було адресовано. Ось Стен Дубчек, голова фірми «Дубчек, Дентон, Гейдеґер, Дрейкот». Вони займаються рахунками «ARRGH!»
— Чого?
— «ARRGH!» «Aries Rising Record Group Holdings». Цей контракт приніс агентству цілий статок, — вона подивилася на Дірка. — Ви справляєте враження людини, яка дуже мало знає про індустрію звукозапису або реклами.
— Так, я маю честь бути саме таким, — сказав Дірк, люб'язно вклонившись.
— То яким тоді чином ви пов'язані з цим конвертом?
— Про це я дізнаюсь, коли зможу його відкрити, — сказав Дірк. — У вас є при собі ніж?
Кейт похитала головою.
— А хто такий Джефрі Енсті? — спитала вона. — Це єдине ім'я, яке не викреслено. Це ваш друг?
Дірк трохи зблід і відповів не відразу. Він сказав:
— Та дивна персона, яку ви згадували, «щось бридке у Вудсгеді». Повторіть, що він вам сказав.
— Він сказав «Я теж знаю більше, ніж ви, пані Шехтер», — Кейт спробувала знизати плечима.
Якусь мить Дірк непевно зважував свої думки.
— Я думаю, що існує можливість, — зрештою сказав він, — що ви зараз у небезпеці.
— Ви маєте на увазі, що існує можливість, що на дорозі в мене вріжеться якийсь дурень? Такого штибу небезпека?
— Можливо, навіть гірша.
— Та невже?
— Так.
— І чому ви так вирішили?
— Це мені ще не зовсім зрозуміло, — нахмурившись, відповів Дірк. — Більшість ідей, що наразі спадають мені на думку, є абсолютно неможливими, тому я боюсь ділитися ними. Але це єдині ідеї, що спадають мені.
— Тоді треба шукати інші, — сказала Кейт. — Як там Шерлок Холмс казав? «Після того, як ви виключили все неможливе, те, що залишилося, хоч яким би неймовірним воно не було, має бути істиною».
— Я анітрохи не згоден з ним, — різко сказав Дірк. — Неможливе часто має в собі цільність, якої бракує малоймовірному. Хіба ви не стикалися з начебто раціональними поясненнями, які були чудові з усіх боків, окрім одного — вони безнадійно малоймовірні? І ваш інстинкт каже вам: «Так, але ж він/вона не став/ла б так робити».
— Ну, взагалі-то, таке зі мною було сьогодні, — відповіла Кейт.
— А, так, — сказав Дірк і ляснув долонею по столу, аж келихи підстрибнули, — ваша дівчинка в інвалідному кріслі — чудовий приклад. Припущення, що вона якимось чином приймає вчорашні ціни акцій наче з ефіру є всього лише неможливим, і тому має бути правильним, тому що версія, що вона бере участь у надзвичайно складній містифікації, від якої не отримує ніякого зиску, є безнадійно малоймовірною. Перша версія всього лише припускає, що існують речі, про які ми не знаємо, а Бог мені свідок — таких речей багато. Натомість друга версія суперечить чомусь фундаментальному й людському, про що ми знаємо. А тому нам слід дуже підозріло ставитися до неї та до її показної раціональності.
— Але свою думку ви мені все одно не скажете.
— Ні.
— Чому?
— Тому що вона звучить сміховинно. Але я вважаю, що ви в небезпеці. Я думаю, що ви в жахливій небезпеці.
— Прекрасно. То що ви мені порадите з цим робити? — спитала Кейт, надпивши зі свого другого келиха, який до цієї миті стояв недоторканий.
— Я пропоную вам, — серйозним голосом сказав Дірк, — повернутися до Лондона й провести цю ніч у моєму будинку.
Кейт гучно зареготала, а потім їй довелося шукати серветку, щоб витерти з себе томатний сік.
— Перепрошую, але що в цьому такого смішного? — ображено питав Дірк.
— Просто це найбільш байдужа спроба мене клеїти, яку я коли-небудь чула, — вона посміхнулася йому. — Боюсь, що відповіддю буде рішуче «ні».
На її думку він був цікавий, забавний, ексцентричний, але жахливо непривабливий.
Діркові стало дуже ніяково.
— Здається, відбулося жахливе непорозуміння, — сказав він. — Дозвольте мені пояснити…
Його перебила раптова поява механіка зі станції техобслуговування, який приніс новини щодо автомобіля Кейт.
— Полагодили, — сказав він. — Взагалі-то, там нічого було ремонтувати, крім бампера. Тобто, нічого нового. Той дивний звук, на який ви скаржилися — то двигун. Але він працюватиме. Просто газуйте як слід, відпускайте зчеплення, а потім зачекайте трохи довше, ніж звикли.
Кейт стримано подякувала йому за цю пораду, а потім наполягла на тому, щоб Дірк заплатив чверть вартості ремонту.
Коли вони вийшли на стоянку, Дірк повторив своє прохання, щоб Кейт поїхала з ним, але вона непохитно відповіла, що їй просто треба добре виспатись, і тоді вранці все буде чудово, і вона з усім зможе розібратися.
Дірк наполіг на тому, щоб вони принаймні обмінялися номерами телефонів. Кейт погодилася з цим, взявши натомість з Дірка обіцяння, що той знайде інший шлях до Лондона, аніж сидіти в неї на хвості.
— Будьте дуже обережні, — крикнув їй услід Дірк, коли її машина забуркотіла, рушивши до дороги.
— Добре, — крикнула Кейт. — Якщо трапиться щось неможливе, обіцяю розповісти вам першому.
Впродовж секунди жовті вигини її автомобіля виблискували у світлі, що падало з вікон пабу, контрастуючи з важко навислою сірістю нічного неба, яке скоро поглинуло машину повністю.
Дірк хотів був поїхати за нею, але його машина не заводилася.
Розділ 15
Хмари важко опускалися нижче до землі й стискалися у величезні гнітючі башти, у той час як Дірк був змушений знову зателефонувати чоловікові з техсервісу. Цього разу той приїхав зі своїм пікапом не так швидко, а коли зрештою з’явився, був п'яний і не в гуморі. Він кілька разів не втримався й реготав з халепи, в яку потрапив Дірк, потім незграбно відкрив капот його автомобіля й почав щось бурмотіти про магістралі, насоси, генератори, шпаків і рішуче відмовлявся казати, чи в змозі він змусити цю таратайку їхати ще сьогодні.
Дірк не міг домогтися від нього змістовного пояснення (принаймні, такого пояснення, зміст якого був би йому зрозумілий) щодо того, що саме призводило до шуму в генераторі, чому зламався паливний насос, яким чином порушувалася робота стартера й чому треба було налаштовувати момент запалювання.
Зрештою Дірк зрозумів, що механік між іншим стверджував, що колись у минулому у вразливій частині механізмів двигуна звила собі гніздо сім'я шпаків, а потім ці птахи зазнали там жахливої смерті, взявши з собою на той світ і вразливі механізми. Тоді Дірк утратив надію й почав міркувати, що йому тепер робити.