— З цим я нічого не можу зробити.
Кейт раптом відчула себе такою втомленою, спантеличеною й переляканою, що мало не заплакала. Вона стояла, кусала губи й намагалася якомога сильніше розсердитися.
— Не можеш? — спитала вона. — Ти ж, начебто, бог. Сподіваюся, ти не проник до мого дому набрехавши… — вона змусила себе замовкнути, а потім заговорила іншим тоном.
— Ти хочеш сказати, — ледь чутно спитала вона, — що весь цей час ви були тут, у цьому світі?
— Тут і в Асґарді, — відповів Тор.
— Асґард, — повторила Кейт. — Домівка богів?
Тор мовчав. Це було похмуре мовчання, сповнене чимось таким, що дуже сильно ятрило його.
— Де цей Асґард? — вимагала Кейт.
Тор знову мовчав. Він був чоловіком дуже малої кількості слів і надзвичайно довгих пауз. Коли він зрештою заговорив, було незрозуміло, чи він увесь той час був думав, чи просто стояв.
— Асґард також і тут, — сказав він. — Усі світи тут.
Він витяг з-під свого хутряного одягу великий молот і почав уважно й з дивною цікавістю оглядати його головку, неначе щось у ній сильно дивувало його. Кейт не могла згадати, чому цей жест здається їй таким знайомим. Він викликав у неї інстинктивну потребу заховатися. Не відводячи очей від Тора, вона зробила маленький крок назад.
Коли він знову підвів погляд, у його очах з'явилися мета й енергія, було таке враження, ніби він збирався з силами, щоб кинутися на щось.
— Цієї ночі я мушу бути в Асґарді, — сказав він. — Я маю виступити у великій залі Вальгаллі проти свого батька, щоб він відповів за те, що він зробив.
— За те, що змусив тебе рахувати камені в Уельсі?
— Ні! — сказав Тор. — За те, що він зробив уельське каміння не вартим переліку!
Кейт роздратовано хитала головою:
— Я просто не знаю, що про тебе думати, — сказала вона. — Думаю, я просто надто втомлена. Приходь завтра. Поясни мені все це вранці.
— Ні, — сказав Тор. — Ти маєш побачити Асґард на власні очі, тоді ти зрозумієш. Ти маєш побачити його цієї ночі, — він схопив її за руку.
— Я не хочу в Асґард, — наполягала вона. — Не хочу я їхати до загадкового місця з незнайомим чоловіком. Їдь сам. А вранці прийдеш і розповіси, як усе було. Дай йому прочухана за ті камені.
Вона звільнила руку від його хватки. Було цілком очевидно, що вона змогла це зробити лише тому, що він дозволив.
— А тепер іди, будь ласка! Дай мені поспати! — вона суворо дивилася на нього.
Цієї миті будинок наче вибухнув, бо Нейл почав енергійно виконувати на басгітарі «Мандрівку Зіґфріда Рейном» з першої частини «Присмерків богів» — просто щоб довести, що це можливо. Тряслися стіни, тремтіли шибки. З-під столу ледь чулося жалюгідне нявкання настільної лампи.
Кейт намагалася зберігати лютий погляд, але зберігати його довго за таких обставин було неможливо.
— Добре, — зрештою сказала вона. — Як нам туди потрапити?
— Шляхів є стільки ж, скільки крихітних частин.
— Перепрошую?
— Крихітні речі, — він підняв руку, показуючи великим і вказівним пальцями щось дуже маленьке. — Молекули, — додав він так, ніби це слово йому чимось не подобалося. — Але спершу ходімо звідси.
— Пальто мені в Асґард брати?
— Як хочеш.
— Що ж, візьму про всяк випадок. Зачекай хвилинку.
Кейт вирішила, що найкращим способом розібратися з дивовижною балаканиною, з якої наразі складалося її життя, буде поставитися до неї практично. Вона знайшла пальто, причесала волосся, залишила на автовідповідачі нове повідомлення й поставила під стіл миску з молоком.
— Гаразд, — сказала вона, вивела Тора з квартири, обережно зачинила двері й шикнула на бога, коли вони проходили повз двері Нейла. Бо попри весь гамір, який той здіймав гітарою, Нейл майже напевно прислухався до найтихіших звуків, і якщо почує, що вони йдуть, миттєво вискочить з квартири, щоб поскаржитися на Кока-Кольну машину, на пізню годину, на нелюдське ставлення до ближнього, на погоду, на шум і на колір пальта Кейт — воно було саме того відтінку блакитного, що з якихось причин викликав у Нейла найбільше несхвалення. Вони успішно прослизнули повз його квартиру й зачинили вхідні двері з майже нечутним клацанням.
Розділ 23
На кухонний стіл Дірка вивалилися згорнуті разом аркуші з цупкого паперу; було очевидно, що їх багато разів брали в руки.
Він перебирав їх один за одним, відділяв один від одного, розгладжував тильною стороною долоні й розкладав на столі рівними рядочками, звільняючи для них місце від старих газет, попільничок і брудних тарілок з-під каші, які прибиральниця Елена завжди залишала там, де вони були, а коли він ставив їй це за провину, вона стверджувала, що думала, що він їх навмисно там для чогось залишив.
Він розглядав документи кілька хвилин, переходячи від одного до іншого, порівнюючи один з одним, пильно вивчаючи їх, сторінка за сторінкою, абзац за абзацом, рядок за рядком.
Він не міг зрозуміти жодного слова.
Він збагнув, що йому відразу мала спати думка, що зеленоокий волохатий велетень з косою може відрізнятися від нього не тільки зовнішністю й особистими звичками, але й іншими речами, приміром, абеткою.
Дірк знову сів, невдоволений і сердитий, і хотів був запалити сигарету, але пачка в кишені плаща була вже пуста. Він взяв олівець і встромив його в рот як сигарету, але відчуття було зовсім іншим.
Через хвилину або дві він не міг думати ні про що інше, крім як про те, що орел, напевно, досі спостерігає за ним у замкову щілину, і що через це зосередитися на проблемі стало неможливо важко, особливо за відсутності сигарети. Дірк нахмурився. Він знав, що на другому поверсі біля його ліжка досі мала залишатися пачка, але вважав, що не зможе витримати орнітологію, з якою доведеться зустрітися по дорозі туди.
Він спробував подивитися на папери ще трохи. Окрім того, що ці письмена були нашкрябані якимось дрібним незрозумілим рунічним шрифтом, вони здебільшого тяжіли до лівого боку аркуша, неначе їх туди змило хвилею. Права сторона була здебільшого чиста, за винятком окремих символів, що були написані рівно один під одним. Усе це, окрім слабкого відчуття знайомості їхнього розташування, не казало Діркові абсолютно нічого.
Відклавши папери, він знов почав розглядати конверт, намагаючись розібрати імена, що були так старанно викреслені.
Говард Белл — неймовірно заможний автор бестселерів, який писав погані книги, які продавалися контейнерами попри те (а може, саме завдяки тому), що їх ніхто не читав.
Денніс Гатч — магнат звукозапису. Тепер, маючи окрім імені якийсь контекст, Дірк розумів уже більше. Фірма звукозапису «Aries Rising Record Group», що була заснована на ідеалах шістдесятих (або ж, принаймні, на тому, що в шістдесятих вважалося ідеалами), зросла в сімдесятих, а потім легко перейшла на матеріалізм вісімдесятих і тепер була масивним конгломератом, що діяв по обидва боки Атлантики. Денніс Гатч обійняв найвищу посаду, коли засновник фірми помер від смертельної дози цегляної стіни, яку він прийняв під впливом «Феррарі» та пляшки текіли. А ще «ARRGH!» була саме тією фірмою, яка видала пісню «Гаряча картоплина».
Стен Дубчек — старший партнер рекламної компанії з дурною назвою, яка тепер володіла більшістю британських і американських рекламних компаній, які не мали настільки дурних імен, а тому були поглинені повністю.
Аж ось, раптом, ще одне ім'я, яке було легко впізнати тепер, коли Дірк приблизно розумів, на якого роду імена треба розраховувати. Родерік Мерсер — найбільшій у світі видавець найбрудніших газет. Дірк не впізнав це ім'я від самого початку через незнайоме «ерік», що йшло після «Род». Це ж треба…
Усі ці люди, — раптом подумав Дірк, — дійсно щось здобули. Вони безсумнівно отримали більше, ніж будиночок на Лаптон Роуд, прикрашений висохлими квітами в горщиках. А ще одним з їхніх здобутків було те, що всі вони досі мали голови на плечах, якщо тільки Дірк не пропустив у телевізійних новинах нові драматичні сенсації. Що це все означає? Що це за контракт? Чому всі, хто колись володів ним, були разюче успішні, за винятком одного — Джефрі Енсті? Усі, хто колись володів контрактом, отримали від цього зиск, за винятком того, хто володів ним останнім. Хто досі володів ним.