Чоловік лише дивився, повільно випускаючи дим з рота й ніздрів.
Дірк знову подивився навколо. У двох метрах від нього сидів ще один чоловік, не такий старий на вигляд, як його співрозмовник. Його поведінка була дуже неврівноважена, він весь цей час збуджено кивав над пляшкою столового бренді. Поступово припинивши кивати, він незграбно накрутив на пляшку кришку й опустив її в кишеню свого драного пальта. Стара огрядна жінка, яка перед цим гарячково рилася у великому чорному поліетиленовому мішку для сміття, в якому носила своє майно, тепер почала зав'язувати гузно мішка.
— Таке враження, ніби щось має відбутися, — сказав Дірк.
— Угу, — сказав його співрозмовник.
Він поклав руки на коліна, нахилився вперед і важко підвівся на ноги. Попри те, що він був похилений і повільний, попри те, що його одяг був геть брудний і рваний, в його постаті відчувалося трохи сили й харизми. Підводячись, він зрушив повітря, яке наче стікало зі зморшок його шкіри та одягу. Воно мало запах, який вразив навіть онімілі ніздрі Дірка. Це був один з тих запахів, до яких неможливо звикнути; щойно Дірк подумав, що той досяг свого піку, як запах вдарив його з ще більшою силою, і Дірк подумав, що його мозок зараз випарується. Він намагався не задихнутися, він навіть намагався люб'язно посміхатися так, щоб з очей при цьому не текли сльози, а чоловік тим часом обернувся до нього й сказав:
— Заваріть квіти помаранчі. І додайте, поки воно тепле, трохи шавлії. Це дуже добре для поранень, завданих орлами. Деякі додають ще й абрикосове та мигдалеве масла й навіть, нехай нас небо боронить, седру. Але ж деякі завжди перестраховуються. І іноді такі, як вони, нам потрібні. Угу.
Сказавши це, він знову відвернувся й долучився до дедалі більшого потоку жалюгідних згорблених тіл, що прямував до головного входу вокзалу. Загалом з вокзалу виходило близько тридцяти людей. Здавалося, що кожен із них ішов окремо, кожний з власних і незалежних причин, а не доганяючи когось із попередників, але будь-хто, побачивши цих людей, яких ніхто не хотів бачити, легко зрозумів би, що вони йдуть разом, єдиним потоком.
Близько хвилини Дірк обережно тримав у руці сигарету й уважно дивився, як вони виходять. Коли стало зрозуміло, що більше ніхто не піде, а останні двоє або троє були вже біля дверей, він кинув сигарету на підлогу й затоптав її. Потім помітив, що старий залишив по собі зім'яту пачку. Зазирнувши в неї, Дірк знайшов там ще дві брудні сигарети. Він поклав пачку в кишеню, підвівся й пішов слідом на відстані, яку вважав достатньо пристойною.
Він вийшов на Юстон Роуд. Атмосфера була неспокійна, буркотлива. Він ліниво потинявся біля дверей, дивлячись, куди вони йдуть — на захід. Вийнявши й запаливши сигарету, він теж неквапливо вирушив на захід, навколо стоянки таксі до вулиці Сент-Панкрас.
На західному боці вулиці Сент-Панкрас, у кількох метрах на північ від Юстон Роуд були сходи, що вели вверх, до майданчика перед гранд-готелем «Мідланд» — величезною похмурою готичною будівлею, що стояла, пуста й покинута, впоперек фасаду залізничного вокзалу Сент-Панкрас. Над вершиною сходів на вивісці з кованого заліза золотими літерами була написана назва вокзалу. Не поспішаючи, Дірк пішов цими сходами вверх, за останньою групою старих бродяг, і опинився біля стіни маленької приземкуватої цегляної будівлі, якою користалися як автостоянкою. Праворуч у нічній темряві височів величезний старий готель, дах якого був прикрашений великою кількістю башточок і кривих шпилів, які наче штрикали нічне небо, ятрили його. Високо в темряві чатували, стоячи за довгими щитами, мовчазні кам'яні фігури, що групувалися навколо пілястрів за кованим поруччям. Різьблені дракони припадали до землі, витріщившись на небо, а тим часом вдягнутий у свій великий шкіряний плащ Дірк Джентлі наближався до великих залізних дверей, що вели в готель і до великих склепінчастих навісів над перонами вокзалу Сент-Панкрас. На верхівках колон сиділи кам'яні фігури крилатих собак.
Тут, на території між входом до готелю й квитковою касою вокзалу був припаркований великий сірий фургон «Мерседес» без жодного напису. Швидкого погляду на передню частину авто було достатньо Діркові для того, щоб упізнати в ньому той самий фургон, що кілька годин тому мало не зіштовхнув його з дороги.
Дірк зайшов до зали квиткових кас — просторого приміщення з великими панельними стінами, уздовж яких стояли товсті мармурові колони у вигляді тримачів смолоскипів.
О цій добі каси вже були закриті — з вокзалу Сент-Панкрас поїзди вирушають не цілодобово — а далі була велика зала власне вокзалу, великого вікторіанського навісу для поїздів, де все було загорнуте тінню.
Дірк тихо стояв у проході до касової зали й спостерігав за тим, як старі бродяги й бездомні, що заходили до вокзалу з привокзального майданчика крізь головний вхід, юрмилися в темряві. Там їх було вже набагато більше ніж три десятки, можливо аж сотня, і між ними відчувалася атмосфера стриманого хвилювання, напруження.
Хоча вперше зазирнувши туди Дірк був здивований їх великою кількістю, згодом детектив здивувався ще сильніше, бо тепер їх ставало дедалі менше. Він вдивлявся в морок, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Він вийшов з проходу до квиткових кас і зайшов до головної зали, але підходячи до людей все одно тримався якнайближче до стін.
Їх точно стало менше, зовсім мало залишилося. У нього було таке відчуття, ніби вони заходять у тіні, а потім не виходять з них.
Дірк нахмурився.
Тіні були темні, але не настільки. Швидко облишивши всю обережність він поспішив уперед, до маленької групи, що досі залишалася там. Але на той час, коли він дістався центра платформи, де вони зібралися, там уже нікого не було, і він спантеличено вертівся навколо себе посеред великого, темного, безладного залізничного вокзалу.
Розділ 26
Єдиною причиною того, що Кейт не закричала, був тиск повітря, яке мчало всередину її легенів, коли вона неслася в небо.
Коли минуло кілька секунд і запаморочливе прискорення дещо зменшилося, жінка збагнула, що хапає повітря ротом, задихається, в очах пече й течуть такі сльози, що вона майже нічого не бачить, і що в її тілі не залишилося жодного м'яза, який би зараз не белькотів, шокований хвилями зустрічного повітря, що летіли повз неї, смикаючи її за волосся, за одяг, змушуючи її коліна, пальці й зуби стукотіти одне об одного.
Їй доводилося боротися з собою, щоб вгамувати бажання боротися з Тором. З одного боку вона абсолютно точно не хотіла, щоб її відпустили. Що з нею відбувалося, вона не розуміла, але була певна, що не хоче, щоб її зараз відпустили. А з іншого боку, той шок, який наразі зазнавало її тіло, мав жорстоку конкуренцію з боку її лютого обурення тим, що її не сіло не впало потягнули до неба. Як наслідок, пручалася вона досить немічно й сердилася на себе за це. Врешті-решт вона найжалюгіднішим чином притулилася до руки Тора.
Ніч була темна, і Кейт припустила, що це добре, бо завдяки темряві вона не бачить землю. Вогні, цяточки яких вона бачила вдалині то тут, то там, тепер були запаморочливо далеко, але її інстинкти вже не сприймали їх як уособлення землі. Мерехтливі маяки, що сяяли з божевільної будівлі з баштами, які вона побачила за кілька секунд до того, як почалося це неподобство, вже гойдалися десь внизу й віддалялися.
Тор і вона досі злітали.
Вона не могла опиратися, вона не могла нічого сказати. Напевно, якщо б вона спробувала, їй вдалося б укусити руку дурного вайла, але вона обмежила себе лише думками про це, а до справжніх дій не вдавалася.
Повітря було погане, воно дерло її легені. З носу й з очей текло, і через це вона не могла подивитися вперед. Коли ж їй це зрештою вдалося — лише один раз — вона мигцем побачила головку молота, що стрімко мчала крізь темне повітря поперед ними, і Торову руку, що трималася за коротку рукоятку, яку молот тягнув за собою. Другою рукою Тор тримав Кейт за талію. Його сила кидала виклик її уяві, але не послабляла її обурення.
У Кейт з'явилося відчуття, що тепер вони летіли горизонтально, трохи нижче хмар. Час від часу вони налітали на в'язку вологість, і тоді дихати ставало ще важче й огидніше. Вологе повітря було гірке на смак і дуже холодне, волосся Кейт геть промокло й прилипло до її обличчя.