— А ви смертна, люба? — спитала вона зрештою.
— Ну… так, — сказала Кейт.
— Це видно з вашого дивного одягу. О, так. Що ж, тепер ви знаєте, який вигляд має світ з іншого боку, так, люба? Яка ваша думка про нього?
Кейт пояснила, що вона поки що не знає, що думати. Тор сів на підлогу, притулив велику голову потилицею до стіни й примружив очі. Кейт здавалося, що він готує себе до чогось.
— Були часи, коли не було великих відмінностей, — продовжувала стара жінка. — Раніше тут було чудово, знаєте, просто чудово. Йшли на певні поступки один одному. Були, звісно, й жахливі сварки, жахливі бійки, але насправді все було чудово. А тепер? — вона втомлено зітхнула й змела рукою щось зі стіни.
— О, все погано, — сказала вона, — все дуже погано. Розумієте, все на все впливає. Наш світ впливає на ваш світ, ваш світ впливає на наш світ. Іноді дуже важко зрозуміти, у чому полягає цей вплив. І любити ці впливи часто теж дуже важко. Тепер вони здебільшого важкі й погані. Але наші світи багато в чому так сильно схожі. Там, де у вашому світі є будівля, там і у нас є споруда. Може це буде невеличкий брудний пагорб, або вулик, або хатинка на кшталт моєї. Можливо, це буде щось величніше, але щось обов'язково буде. Торе, любий, з тобою все гаразд?
Бог Грому заплющив очі й кивнув. Його лікті спиралися на коліна. Рвані стрічки з нічної сорочки Кейт, якими від обмотав ліву руку, намокли й послабли. Він ліниво зняв їх.
— І там, де чомусь як слід не дали ради у вашому світі, — продовжувала белькотіти стара, — скоріше за все і в нашому воно з'явиться. Ніщо не зникає. Жодна прихована провина. Жодна невисловлена думка. Воно може стати в нашому світі новим могутнім богом, або ж просто гнусом, але обов’язково тут з’явиться. Зараз це частіше гнус, ніж новий могутній бог. О, зараз набагато більше гнусу й набагато менше безсмертних богів, ніж було колись.
— Як може ставати менше безсмертних богів? — спитала Кейт. — Я не хочу бути педантичною, але…
— Ну, люба, безсмертність буває різна. Тобто, якщо я закріплю цей ніж як слід, а потім кинуся на нього, розігнавшись, от тоді побачимо, хто безсмертний, а хто ні.
— Тсулі… — не розплющуючи очі застережив Тор.
— Один за одним ми йдемо. Йдемо, Торе. Ти один з небагатьох, кому не байдуже. Досить мало залишилося тих, хто встояв перед алкоголізмом і онксом.
— А що це? Якась хвороба? — спитала Кейт.
Вона знов починала сердитися. Після того, як її витягли проти волі з квартири й протягли на держаку молота через усю східну Англію, її ще й залишили спілкуватися з божевільною жінкою, що мала схильність до самогубства, а сам Тор тим часом просто сидів, його все влаштовувало, а вона мала докладати зусиль, які вона не мала настрою докладати.
— Онкс — це така недуга, люба, від якої страждають лише боги. Це означає, що ти більше не можеш терпіти буття богом, тому воно буває тільки в богів.
— Зрозуміло.
— На останній стадії просто лягаєш на землю і якийсь час по тому з твоєї голови виростає дерево, й на тому кінець. Ти знову єднаєшся з землею, просочуєшся в її кишки, течеш по її артеріях і зрештою виходиш на поверхню величним потоком чистої води, а потім у тебе скоріше за все зіллють багато хімічних відходів. У наші часи погано бути богом, навіть мертвим.
— Що ж, — сказала вона, поплескавши по колінах. Вона подивилася на Тора, а той розплющив очі, але виключно для того, щоб розглядати суглоби та кінчики своїх пальців. — Що ж, я чула, що в тебе на цю ніч призначено побачення, Торе.
— Гм, — буркнув Тор, не ворухнувшись.
— Я чула, що ти скликав Вальгаллу заради Години Виклику, це так?
— Гм, — сказав Тор.
— Година Виклику, гм? Що ж, я знаю, що стосунки між тобою і твоїм батьком давно не були добрі. Гм?
Тор ніяк не реагував. Він нічого не сказав.
— Той вирок з Уельсом я вважала жахливим, — продовжувала Тсулівансіс. — Не знаю, чому ти стерпів його. Я, звісно, розумію, що він твій батько і батько всіх, а це все дещо ускладнює. Але ж Одін, Одін… я знаю його так давно. Ти знаєш, що він колись уклав угоду: пожертвував одним зі своїх очей, щоб отримати мудрість? Авжеж, ти знаєш про це, любий, адже він твій батько. Я завжди казала, що він має опротестувати ту угоду й вимагати повернення свого ока. Ти розумієш, що я хочу цим сказати? А ще цей жахливий Лай Дак. Його треба стерегтися, Торе, дуже стерегтися. Що ж, напевно, вранці я про все почую, так?
Не відриваючи спину від стіни Тор підвівся. Він лагідно взяв стару жінку за руки й злегка усміхнувся, але нічого не сказав. Легким рухом голови він дав знати Кейт, що вони йдуть. Оскільки вона нічого не хотіла так сильно, як піти звідси, вона придушила в собі спокусу сказати «Та невже» й здійняти скандал через те, що з нею так поводяться. Вона смиренно ввічливо попрощалася зі старою жінкою й вийшла в похмуру ніч. Тор вийшов за нею.
Вона склала руки на грудях і спитала:
— То що? Куди тепер? На які ще веселі вечірки ти мене сьогодні відведеш?
Тор трохи походив навколо, оглядаючи землю. Він взяв свій молот і зважив його в руці, оцінюючи. Він вдивився в ніч і ліниво двічі змахнув молотом. Потім двічі крутнувся навколо себе, теж не дуже напружуючись. Потім відпустив молот, і той полетів геть, розколов скелю, що стояла в двохстах метрах від них, і відскочив назад. Тор легко спіймав його, підкинув його високо в повітря й знову легко спіймав.
Потім він обернувся до Кейт і вперше подивився їй в очі.
— Хочеш дещо побачити? — спитав він.
Розділ 27
Під склепінням пустого вокзалу дмухнув вітер, який мало не змусив Дірка завити від розчарування тим, що знайдений ним слід так раптово зник. Холодне місячне світло проникло крізь довгі ряди скляних панелей, що йшли вздовж даху вокзалу Сент-Панкрас, впало на пусті рейки й освітило їх. Воно впало на розклад відправлення поїздів і на вивіску про цілодобові квитки.
У рамці аркового ходу, сформованого дальнім кінцем склепінчастого даху, були фантастичні форми п'яти великих газометрів, що трималися на структурах, які неначе переплелися між собою неможливим способом, як обручі у фокусі ілюзіоніста. Місяць освітив і їх теж, але на Діркову проблему світла не пролив.
Дірк побачив на власні очі, як понад сто людей просто зникли, абсолютно неможливим чином розчинилися в повітрі. Сама по собі неможливість не була для нього проблемою. Неможливість його не дуже турбувала. Якщо щось не можна було зробити можливими способами, його зробили неможливими. Але як?
Він пройшовся по території вокзалу, з якої всі вони зникли, й перевірив усе, що було видно з усіх можливих точок огляду, шукаючи хоч якусь підказку, хоч якусь аномалію, будь-що, що могло б дозволити йому потрапити туди, куди щойно сотня людей відправилася на його очах, навіть не доклавши до цього зусиль. У нього було відчуття, що десь поруч відбувається вечірка, до якої його не запросили. У відчаї він почав вертітися навколо себе, розпростерши руки, а потім вирішив, що все це даремно й натомість запалив сигарету.
Коли він виймав пачку, з кишені на підлогу пурхнув папірець. Запаливши сигарету, Дірк нахилився, щоб підняти його.
Там не було нічого цікавого, усього лише рахунок, який дала йому в кав'ярні буйна медсестра. «Обурливо», — думав він по черзі про кожний пункт, читаючи їх, і хотів був уже зім'яти рахунок і викинути, аж раптом звернув увагу на те, як цей рахунок був написаний.
Те, за що бралися гроші, було написано ліворуч, а ціни були праворуч.
На своїх власних рахунках (які він виписував, коли мав клієнта, а останнім часом вони в нього були рідко, а навіть коли й були, їм часто було не до снаги залишатися живими достатньо довго, щоб отримати його рахунок і обуритися ним) він витрачав певний час на опис того, за що бере гроші. Він писав цілі твори, невеличкі абзаци для опису кожного пункту. Йому хотілося, щоб його клієнти відчували, що за свої гроші вони отримують хоча б це.
Коротко кажучи, ті рахунки, які писав клієнтам він, за своїм оформленням були майже такі самі, як той стос паперів із нерозбірливим рунічним шрифтом, над яким він сушив собі мізки дві години тому. Про що це йому каже? Цього він не знав. Якщо ті папери були не контрактом, а рахунком, то за що був той рахунок? Які послуги було надано? Це безумовно були якісь складні й заплутані послуги. Принаймні, описані вони були складно й заплутано. Яких професій це може стосуватися? Що ж, принаймні, тепер йому було про що подумати. Він зім'яв рахунок з кав'ярні й пішов до кошика для сміття, щоб викинути.