Коли він важко прокладав собі дорогу крізь натовп, він уникав думок на певні теми, але тепер настав час подумати саме про них.
Чому, думав він, саме Дрейкоти?
Що тут узагалі могли робити Дрейкоти? І де серед цього ґвалту можуть бути ці Дрейкоти?
Він примружив очі й вдивився в бурхливий натовп, намагаючись знайти там червоні дизайнерські окуляри або стриманий італійський костюм, що загубилися серед брязкоту нагрудних пластин і вкритих потом шкур, і хоч він і розумів, що його спроби даремні, але вважав, що мусить спробувати.
Ні, вирішив він, їх тут не знайти. Як на нього, ця вечірка була не в їхньому дусі. Його подальші роздуми на цю тему були різко обірвані важкою сокирою з коротким топорищем, яка просвистіла в повітрі й з приголомшливим звуком встрянула в стіну в десяти сантиметрах від його лівого вуха, на мить затьмаривши всі його думки.
Коли він трохи оговтався від цього шоку й зміг видихнути, то подумав, що навряд чи в нього жбурнули чимось із злими намірами, це був просто прояв войовничого духу. Тим не менш, у нього не було настрою брати участь у цих розвагах, тож він вирішив піти звідти. Дірк почав просуватися вздовж стіни туди, де, якщо б це був вокзал Сент-Панкрас, а не Вальгалла, мала би бути квиткова каса. Він не знав, що він там знайде, але подумав, що там буде не так, як тут, і це буде добре.
Йому здалося, що на периферії було загалом дещо тихіше. Найвеселіші й найгаласливіші події були здебільшого зосереджені ближче до центра зали, у той час як за тими столами, повз які він ішов, сиділи здебільшого ті, хто, схоже, досяг у своєму невмирущому житті такого віку, в якому віддаєш більшої переваги можливості подумати про ті часи, коли боровся з мертвими свинями, або авторитетно казати один одному про найкращі прийоми боротьби зі свинями, а піти й боротися зі свинею самому наразі вже не хотілося.
Дірк почув, як один з них зауважив своєму приятелю, що схопити супротивника трьома пальцями лівої руки за груди є надзвичайно необхідним у вирішальний момент, коли важливо не впасти в ступор, а співрозмовник на це люб’язно відповів «Угу».
Дірк зупинився, озирнувся й пішов назад.
Задумливо згорбившись над своєю залізною тарілкою, вдягнутий у брудні заплямовані хутра та ремені, які смерділи ще сильніше ніж те вбрання, в якому Дірк бачив його востаннє, сидів приятель Дірка з вокзалу Кінгс-Крос.
Дірк не знав, як йому звернутися до чоловіка. Ляснути долонею по спині й сказати «Гей! Гарна вечірка. Така енергійна» така стратегія була можлива, але Дірк сумнівався, що вона найкраща.
Поки він міркував, зверху раптом спікірував орел, який, шумно махаючи крилами, приземлився перед старим чоловіком, а потім склав крила й наблизився, вимагаючи, щоб його погодували. Старий охоче відірвав від кістки шматок м'яса й простягнув його великому птахові, який різким, але обережним рухом дзьоба вихопив з руки запропоновані йому ласощі.
Дірк подумав, що це і є шлях до дружньої розмови. Він нахилився над столом, взяв з нього невеликий шматок м'яса й теж запропонував його птаху. Птиця ринулася на нього, на його шию, і він був змушений спробувати відігнати скажену тварюку своїм капелюхом, але вступ до розмови, тим не менш, відбувся.
— Угу, — сказав чоловік, відігнав орла й зсунувся вздовж лавки на кілька сантиметрів.
Хоча й не зовсім повноцінне, але все-таки це було запрошення. Дірк заліз на лавку й усівся.
— Дякую, — сказав Дірк, важко дихаючи.
— Угу.
— Якщо ви пам'ятаєте, ми…
Цієї миті по всій Вальгаллі поширився звук приголомшливого удару. Він був схожий на звук барабана, але цей барабан мав бути величезного розміру, бо лише величезний барабан міг заглушити гамір, що панував у залі. По барабану вдарили тричі, повільними сильними ударами, неначе це билося серце самої зали.
Дірк задрав голову, щоб побачити, звідки може надходити цей звук. Він вперше помітив, що в південній частині залу, до якої він перед цим прямував, впоперек усієї його ширини простягнувся великий балкон або міст. Там вгорі, за орлами та мерехтінням нагрітого повітря ледь вгадувалися кілька фігур, і Дірк відчув, що ці фігури нагорі головують над тим, що відбувалося тут, внизу.
Одін, подумав Дірк. На тому балконі має бути Батько Всіх Одін.
Галас гуляк швидко припинився, але знадобилося ще кілька секунд для того, щоб повністю згасла реверберація.
Коли всі зрештою вичікувально замовчали, з балкона на всю залу пролунав гучний голос. Він сказав:
— Година Виклику вже майже дійшла кінця. Година Виклику була призначена Богом Тором. Втретє питаю: де Тор?
Судячи з бурмотіння по всьому залу, ніхто не знав, де був Тор і чому він не прийшов кинути свій виклик.
Голос сказав:
— Це дуже серйозна образа гідності Батька Всіх. Якщо до завершення години не буде виклику, покарання для Тора буде теж вельми серйозним.
Знову тричі вдарив барабан, і приголомшення в залі стало сильнішим. Де Тор?
— Він із якоюсь дівчиною, — сказав голосніше за інших чийсь голос, і всі зареготали, а потім повернувся звичний гамір.
— Так, — тихо сказав Дірк. — Напевно, він з нею.
— Угу.
Дірк думав, що розмовляє з самим собою, а тому здивувався, що спромігся вичавити з цього чоловіка відповідь, хоча сама відповідь його не здивувала.
— Сьогоднішнє зібрання скликав Тор? — спитав Дірк.
— Угу.
— Нечемно з його боку не з'явитися.
— Угу.
— Усі, напевно, дещо розчаровані.
— Ні, свині ще не закінчилися.
— Свині?
— Угу.
Дірк не зміг швидко вигадати, про що йому ще сказати.
— Угу, — покірно сказав він.
— Тор єдиний, кому не байдуже, розумієш? — сказав старий чоловік. — Знов і знов кидає цей виклик, а потім не може довести. Не може переконати. Плутається, сердиться, робить щось дурне, не може виправити й отримує за це спокуту. А всі інші лише заради свиней приходять.
— Угу, — Дірк вчився новому методу підтримування бесіди й був шокований його ефективністю. Він подивився на старого співрозмовника з поновленою повагою.
— Ти знаєш, скільки в Уельсі каменів? — раптом спитав його чоловік.
— Угу? — обережно сказав Дірк. Він не знав цей анекдот.
— Я теж не знаю. Він нікому не каже. Каже: «сам порахуй» і уходить, ображений.
— Угу.
Він не знайшов у цьому анекдоті нічого смішного.
— Отже, цього разу він навіть не з'явився. Не можу його винити в цьому. Але мені шкода, бо я думаю, що він може мати рацію.
— Угу.
Чоловік замовчав.
Дірк чекав.
— Угу, — повторив він, сподіваючись на продовження.
Нічого.
— То ви вважаєте, — сказав Дірк, вирішивши відновити розмову, — що він може мати рацію?
— Угу.
— Отже, старий Тор може мати слушність, так? У цьому річ, — сказав Дірк.
— Угу.
— А в чому саме, на вашу думку, він може мати рацію? — спитав Дірк, втрачаючи терпіння.
— О, в усьому.
— Угу, — здався Дірк.
— Ні для кого не є секретом, що для богів настали важкі часи, — похмуро сказав старий чоловік. — Це всім очевидно, навіть тим, кого самі лише свині цікавлять, а це більшість з них. Коли ти став непотрібним, дуже важко сягнути думкою за межі чергової свині, навіть якщо раніше ти мав увесь світ. Усі просто сприймають це як щось невідворотне. Усі, крім Тора. А тепер і він здався. Він навіть не з'явився й не заламав із нами свиню. Забив на свій виклик. Угу.
— Угу, — сказав Дірк.
— Угу.
— Тож, цей Торів виклик, — нерішуче сказав Дірк.
— Угу.
— У чому була його суть?
— Угу.
Дірк остаточно втратив терпіння й накинувся на чоловіка.
— У чому полягав Торів виклик Одіну? — сердито вимагав він.
Чоловік повільно й здивовано оглянув великими старими очима Дірка з голови до п'ят.
— А ти смертний, так?
— Так, — сердито сказав Дірк. — Авжеж, я смертний. Яка різниця, смертний я чи ні?