— Це мають зробити криміналісти. Не можна нічого торкатися раніше за цих розумників. Можливо, до речі, це саме вони приїхали. Йди до внутрішнього дворика й трохи подихай там. Пристебни себе наручниками до поруччя й побий себе трохи, бо в мене на це немає часу. І спробуй не мати такий зелений вигляд, добре? Тобі цей колір не личить.
«Не бери її, не бери, не бери…
Не бери її, не бери, не бери…»
Ґілкс утомлено й сердито розвернувся й уже пішов був сходами вгору зустрічати новоприбулих, чиї голоси доносилися з першого поверху, аж раптом зупинився й кілька секунд дивився на голову, що терпляче оберталася на платівці.
— Ти знаєш, — зрештою сказав він, — ці зарозумілі хвальки-самогубці мене дістали. Вони це навмисно роблять, щоб дошкулити.
— Самогубці? — спитав Дірк.
Ґілкс обернувся до нього.
— Вікна зачинені на залізні засуви завтовшки більше сантиметра, — сказав він. — Двері заперті зсередини, ключ був у замку. Біля дверей зсередини купа меблів. Французькі вікна, що виходять у внутрішній двір, зачиняються дверними засувами. Жодної ознаки тунелю. Якщо це було вбивство, то вбивця мав затриматися, щоб дуже добре все заштукатурити. От тільки цемент тут усюди старий і пофарбований. Ні. Ніхто з цієї кімнати не вийшов і ніхто в неї крім нас не заходив, а в тому, що ми його не вбивали, я дуже певний.
— Немає в мене часу гратися з цим, — продовжував Ґілкс. — Очевидно, це самогубство; навмисно зроблено так, щоб було незрозуміло. Була б така можливість, я б заарештував небіжчика за марнування часу поліції. Знаєш що? — сказав він, глянувши на годинник. — Даю тобі десять хвилин. Якщо ти вигадаєш правдоподібне припущення щодо того, як він це зробив, щоб я міг його в рапорті написати, я дозволю тобі взяти докази в конверті за вирахуванням двадцятивідсоткової компенсації моїх моральних збитків, пов'язаних із тим, що я не дав тобі по зубах.
На мить Дірк замислився, чи не сказати про візити, які за словами клієнта робив йому дивний і страшний зеленоокий волохатий велетень, що регулярно з'являвся нізвідки й гримав щось про контракти й зобов'язання, розмахуючи загостреною до блиску косою, але зрештою вирішив, що не треба.
«Не бери її, не бери, не бери…
Не бери її, не бери, не бери…»
Нарешті його охопило обурення на себе. Через смерть свого клієнта він як слід обуритися на себе не міг, бо такий тягар був би надто великий і жахливий, щоб його нести. Але тепер, коли Ґілкс його принизив, а він був у надто хиткому й збентеженому стані, щоб дати здачі, він виявив, що через це може як слід обуритися на себе.
Він різко відвернувся від свого ката й вийшов у внутрішній дворик, щоб побути зі своїм обуренням на самоті.
Дворик був невеличкий, мощений, він був за задньою, західною стіною будинку, і світло в нього майже не потрапляло, бо його заступали висока задня стіна будинку та висока стіна якоїсь промислової будівлі на протилежному кінці. Посередині двору бозна навіщо стояв сонячний годинник. Коли на нього потрапляло хоч якесь світло, можна було бути певним, що був приблизно південь. А ще на нього сідали птахи. Були також кілька похмурих квітів у горщиках.
Дірк устромив у рот сигарету й люто спалив її кінчик.
«Не бери її, не бери, не бери…
Не бери її, не бери, не бери…» — досі муляли вухо звуки з будинку.
Охайний кам'яний паркан відділяв внутрішній двір від садків сусідніх будинків. Той, що зліва, був такого самого розміру, як і цей, а той, що справа, тягнувся трохи далі, користуючись тим, що промислова будівля закінчувалася цегляним парканом. Панувала атмосфера добре-доглянутості. Нічого величного, нічого яскравого, просто відчуття того, що все було гаразд, а підтримання будинків у належному стані не є проблемою. Зокрема, будинок справа створював враження, що його цегляні стіни нещодавно поновили, а на його вікнах навели глянець.
Дірк жадібно ковтнув повітря і якусь мить стояв і дивився на видимий поміж дахами будівель клаптик неба, сірого й туманного. На тлі хмар кружляла єдина темна цяточка. Якийсь час Дірк дивився на неї, радіючи будь-чому, на чому можна було зосередити увагу, щоб не думати про жахіття в кімнаті, з якої він щойно вийшов. Він смутно усвідомлював, що в тій кімнаті щось відбувається: хтось заходить, хтось виходить, хтось щось вимірює, хтось фотографує, а також мають відбуватися певні заходи щодо прибирання відтятої голови.
«Не бери її, не бери, не бери…
Не бери її, не бери, не бери…
Не бе…» — хтось її нарешті все-таки взяв, настирливе повторення припинилося, і тепер у полуденному повітрі мирно плив звук далекого телевізора.
Але Дірк зазнавав великих труднощів щодо сприйняття цього всього. Від довкілля його увагу постійно відвертали безперервні запаморочливі удари по голові, що були нападами відчуття вини. Це була не звичайна фонова вина, яку відчуваєш через те, що дожив аж до кінця вісімдесятих років двадцятого сторіччя — цьому Дірк зазвичай давав ради дуже вправно. Натомість це було разюче відчуття того, що «саме ця жахлива річ є саме моєю жахливою провиною». Жоден зі звичних йому ментальних прийомів не допомагав йому прибратися з дороги величезного маятника.
Бам! — і маятник мчав далі, а потім повертався — бам! І знову, і знову.
Бам, бам, бам!
Він спробував пригадати хоч якісь деталі того, що його покійний клієнт (бам, бам) казав (бам) йому (бам), але це було (бам) неможливо (бам) через це постійне бамкання (бам). Чоловік сказав (бам), що (Дірк зробив глибокий вдих) (бам) його переслідує (бам) озброєний косою великий волохатий зеленоокий монстр.
Бам!
Слухаючи клієнта, Дірк подумки посміхався.
Бам, бам, бам, бам, бам!
І подумав «Оце так ідіот».
Бам, бам, бам, бам, бам!
Косою (бам) і контрактом (бам).
Клієнт не знав і не мав жодної гадки про те, що це був за контракт.
«Авжеж», — подумав Дірк (бам).
Але в клієнта було непевне відчуття, що той якось стосувався картоплини. Із цим була пов'язана якась складна історія (бам, бам, бам).
У цей момент розмови з клієнтом Дірк серйозно кивнув (бам) і з серйозним виглядом поставив галочку в записнику, який він тримав на столі (бам) саме для того, щоб із серйозним виглядом ставити в ньому галочки. Тієї миті він пишався тим, що зміг удати, ніби поставив галочку в маленькому квадратику проти надпису «Картоплина».
Бам, бам, бам, бам!
Пан Енсті сказав, що пояснить про картоплину детальніше, коли Дірк прибуде для виконання свого завдання.
І Дірк пообіцяв (бам) — легко (бам) і безтурботно (бам), з недбалим змахом руки (бам, бам, бам) — бути на місці о шостій тридцять ранку (бам), бо термін контракту спливає о сьомій.
Дірк пам'ятав, що поставив ще одну галочку проти уявного напису «Термін контракту щодо картоплини спливає о сьомій ранку». (Ба…)
Він більше не міг терпіти це бамкання. Він не міг винити себе в тому, що трапилося. Ну, тобто, він міг, звісно. Авжеж міг. І винив. Бо це ж через нього (бам). Але він не міг продовжувати винити себе в тому, що трапилося, і водночас чітко думати про це, а саме це наразі треба було зробити. Йому доведеться доритися до самих коренів цієї жахливої справи (бам), і якщо він хоче бути здатним на це, він має якось позбавити себе (бам) цього бамкання.
Величезна хвиля злості накрила його, коли він міркував над своїм становищем і над сплутаними проблемами свого життя. Він ненавидів цей охайний дворик. Він ненавидів усі ці сонячні годинники й усі ці акуратно пофарбовані вікна, всі ці жахливо гарні дахи. Він хотів перекласти вину з себе на фарбування, на огидно охайні бруковані доріжки, на відверто огидну мерзенність акуратно поновленої цегляної кладки.
— Перепрошую…
— Що? — він різко розвернувся, захоплений зненацька втручанням у його приватну лють тихого ввічливого голосу.
— А ви маєте якесь відношення до… — слабким змахом руки жінка вказала на неприємність, нижньо-поверховість і жахливу поліційність, що відбувалися в будинку її сусіда. На зап'ясті в неї був червоний браслет, що пасував до оправи її окулярів. Вона дивилася поверх кам'яного паркана з будинку, що був праворуч, а на обличчі в неї було легке тривожне несхвалення.