Зате з Василем Андрусяком довелося Мельнику працювати пліч-о-пліч не один рік і ділити незгоди підпільного життя. Для повстанців мав він псевдо "Грегіт", а для німців та москалів - "Різун". В сорок третьому році він залучив сімнадцять добровольців, у яких не було ні зброї, ні військового вишколу. Через півроку героїчна "сімнадцятка" стала основою сотні, а згодом і легендарним куренем "різунівців". Вони навічно записали свої імена в історію національно-визвольних змагань під назвою ВО* УПА-"Говерля."
У липні поблизу Космача розгорнули лісову старшинську школу "Чорні чорти". Вишкіл проводили досвідчені вояки, які повтікали з легіону "Нахтігаль". Школа мала вигляд військового табору, який пильно охоронявся. У визначених місцях виставили стійки, навколо ходили стежі, на верхах стояли чати. В цій школі навчалося триста хлопців. Їх поділили на дві сотні, сотні - на чоти, чоти - на рої. Вишкіл тривав три місяці. Курінним був "Липей".
У вересні старшинська школа провела два бої з німецькою шульцполіцією і вояками вермахту. В першому бою повстанці вбили тридцять п'ять, а в другому - біля сімдесяти німців. При кінці листопада в Чорному лісі сотня "Різуна" в п'ятигодинному бою знищила сорок п'ять шульцполіцаїв. А переможні бої на верхах Лопата і Матагів? А гора Maгypa? А ще десятки і навіть сотні боїв на теренах Станіславівщини?! Нацисти боялися української партизанки, як вогню. Стрільці заслужено пишалися своїми командирами.
Правда, Ярослав Мельник участі в цих боях не брав. Штаб Крайового Проводу знаходився в Станіславові майже до того часу, поки лінія німецько-радянського фронту не посунулася до кордонів Західної України. Зате він постійно виїжджав у місця дислокації повстанських загонів, у старшинсько-підстаршинські табори вишколу. Читав лекції з історії України, виступав з рефератами на міжнародні теми, тричі на тиждень доповідав про хід подій на фронтах, готував політвиховників до бойових одиниць УПА, друкував листівки, звернення, відозви. Разом з тим він підтримував тісний зв'язок з Головним Проводом, суворо керуючись наказами та вказівками керівників організації.
- Друже "Корнилів", ми даємо у ваше розпорядження боївку загартованих хлопців і радимо поміняти псевдо. Переходимо складний етап збройної боротьби. Потрібно бути дуже обачним. Без потреби собою не ризикуйте.
Він поїхав у Войнилів, щоб побачити Антоніну. Тепер вона студіювала медицину в Празі, бо обстановка у Львові була вкрай тривожною і небезпечною. Прибула додому на декілька днів і відразу передала через зв'язкового лист нареченому.
- Майже вісім місяців не виділись ми, королівно. Твою фотознімку носив біля серця в нагрудній кишені, щовечора вів з нею бесіду, а зараз приїхав попрощатися. Совіти наступають… Мушу відбути в гори, такий наказ. Коли ще зустрінемось - не знаю. Нині мене також старшини не відпускали. Небезпечно…
Антоніна заплакала. Закрила долонями очі, а сльози котилися поміж пальці, мов дощ.
- Славку, маю тобі сказати... В Прагу я більше не поїду, бо впевнена, що на Україну не повернуся. Візьми мене з собою, любий!
- Не можу. Моє життя мені не належить. Надходять страшні часи. Боротьба з більшовиками буде смертельною. У них - танки, літаки ... А ми - армія без держави.
- За нас світова громадськість.
- Що вона може заподіяти величезній імперії?
- Не кажи так. В чеській столиці зустріла багатьох українських патріотів, які не сидять, склавши руки, а діють. Англія допомагає Польщі, ми ж повинні шукати підтримки в Канаді, Америці, Аргентині, де є наша діаспора.
- Не будь дитиною, Тосю. Як істинний українець, я твердо переконаний, що надіятись маємо лише на власні сили. Окрім того, ніхто ще не знає напевно, коли і з яким результатом скінчиться війна ...
Після довгої розлуки вони навіть не поцілувалися. Сиділи поруч і цілу ніч говорили про політику.
- Ярославе, чому наш нарід такий нещасливий? Чехія також під німецькою окупацією, але там зовсім інакша обстановка. Працюють установи, ресторани, театри, школи. А тут земля зчорніла від людської крови, горять міста і села, хижі круки літають над Україною.
Він мовчав, бо не знав, що казати.
- Головний Провід дав мені нове псевдо -"Роберт",- промовив згодом, - Пощо мені якесь чужинецьке ім'я? У нас, на Україні, було безліч славних козацьких і стрілецьких імен.
- Не гарячкуй, бо псевдонім дуже гарний і має в собі історичні корені. Леся Українка в патріотичній поемі "Роберт Брюс, король шотландський" описує визвольну боротьбу шотландського народу проти англійських поневолювачів. Повстанці терпіли поразку за поразкою. Зневіра та відчай закралися в Робертове серце. Та одного разу він побачив павука, який шість разів злізав на стелю, однак павутина рвалася і він падав униз. Аж всьоме йому вдалося закріпитись на висоті ..
Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук,
І гукнув : "Та невже таки лицар
Менше має снаги, ніж павук?"
Чи ти зрозумів, Ярославе? Павук навчив шотландського короля цілеспрямованости, терпінню й мужности. Українцям також відбирали волю багато разів, але ми, як той павук. Колись таки припнемо свою нитку до стелі!
- Дай ручку поцілую, розумнице моя! Так, так і так! Віднині я для всіх провідник "Роберт", лишень для тебе одної - Славко.
Уже світало, коли він в одязі сільського газди залишив обійстя Юліана Короля.
- Не проводжай мене, Тосю, ще хтось лихий помітить. Давай попрощаємось біля кирнички, де я уздрів тебе перший раз. Пам'ятаєш, що я сказав тоді?
Вона знову заплакала, зімкнула руки на його шиї і припала до уст довгим поцілунком.
- Най тя Бог благословить і Пречиста Діва Марія. Будь обережним, Славчику, бо німці - пси, а москалі - вовки скажені. Я буду щодня молитися за тебе. Буду сумувати... Плакати…
Він рішуче зняв її руки з рамен, перескочив через пліт і попрямував на околицю села, де на нього чекала особиста охорона.
* * *
В ті роки українським повстанцям довелося воювати проти двох ворожих сил: німецьких окупанпв і червоних партизанів, які, мов саранча, повзли через всю Україну в Карпати.
Пішла третя доба, як "Роберт" покинув обласний центр і виїхав до Грабівки. Звечора поінформував старшин про останні події на фронті, потім засідав у складі Суду Честі, а ще пізніше -всі гуртом обговорювали наказ Головного Проводу по залученню в УПА свіжих сил. Склали й надрукували звернення до сільської молоді з закликом вступати у відділи народної самооборони. Був дуже втомлений, а сон чомусь не йшов. Гризли думки. Пригадалися найдорожчі люди, яких уже не було на світі: батько й Богдан Бандера.
"Дивно... Що зі мною діється? Я ж миттєво засинаю, сидячи на першому-ліпшому патику в лісі, а тут лежу на ліжку під кожухом, як пан маршалок, а в очі гейби хто піску насипав," - сердився сам на себе.
Нарешті задрімав. Приснилась йому Антоніна. Ніби йде вона босоніж по зеленій траві у вишитій сорочці, підперезана широкою червоною крайкою і не звертає на нього уваги. Він не бачить її обличчя, тільки спину, але впевнений, що це його наречена. "Йди до мене, королівно!" - беззвучно гукає їй навздогін, простягаючи руки. Чує, що хтось його будить, і не може прокинутись. Бачить, що сонячні промені пробиваються крізь вікно, завішене веретою.
- Ідіть снідати! - кличе господиня.
- Ну й ну! Вибачте мені. Буду готовий через десять хвилин.
Але поїсти йому цього дня так і не вдалося. Зробив двадцять традиційних присідань, облився до пояса холодною водою. Саме голився, коли хтось нетерпляче постукав у двері.
- Прошу зайти!
На порозі, витягнувшись "струнко", стояв вартовий "Качан".
- Дозвольте доповісти. Розвідка затримала трьох "старших браточків"... Перепрошую, трьох червоних партизанів. Курінного на місці нема, тож приведу до вас, друже провідник.