- Залишати людей в біді не годиться. Попросимо командира "Гуцула", най розбереться. Він у нас навіть китайську мову знає, - пожартував провідник.
Зустріч відбулася в сільській хатині за декілька кілометрів від Дністра. Якраз тут місцевий газда виявив у копиці сіна дві особи невизначеної національності . Перелякався так, що йому перехопило подих. Швиденько післав дружину до станичного. Не пройшло й півгодини, як до його оселі привели ще двох утікачів. Це були ті, що їх затримали при переході через міст. Виявилося, що вони добре знаються між собою. Почали вітатися, обніматися. Розвідники попросили господиню, щоб нагодувала й зігріла чужинців. Залишивши біля них варту, поспішили доповісти про ситуацію командирам.
"Гуцул" прибув на розмову під вечір. Був у німецькі й військовій формі з капітанськими погонами. Втікачі трималися гідно, все ж не змогли приховати на обличчях виразу тривоги, страху та розчарування. Командир відсалютував повстанським вітанням:
- Слава Україні!
Втікачі мовчали.
- Не бійтеся, - звернувся до них німецькою мовою. - Ми - українці. Нікому, окрім німців та москалів, зла не чинимо. Розумієте мене?
Втікачі перезирнулися і ствердно закивали головами.
- Я - командир Української Повстанської Армії. А ви хто? Говоріть!
- Ми є голляндські офіцери. Майже два роки перебували в Станіславові, у таборі для військовополонених - "Сталягу". Декілька днів тому нас зіпхали у вантажні вагони з тим, щоб відправити в Мавтегаузен. Наближається фронт... Ми не хочемо їхати в Німеччину... Там жахливий концентраційний табір. Усіх розстрілюють... Зіскочили на ходу з потяга.
- Багато втекло?
- Близько півтори сотні. Але багатьох конвойні поранили чи постріляли. Деякі сильно ушкодились, падаючи на залізничне полотно. Їх спіймали ...
- Скільки військовополонених було в "Сталягу"?
- Дві тисячі чотириста. Переважно голляндські офіцери. Деякі втекли раніше, зробивши попід муром підкоп. Деякі заховалися під сценою у клубі. Потім їм довелося перелазити через триметрові мури з битим склом і колючими дротами ... Їхня доля нам невідома. Нас лише четверо ...
- Ми знали про цей табір. Але щоб аж дві з половиною тисячі офіцерів! Ого! Що думаєте далі робити?
- Добиратися додому.
- Абсурд! Війна ... Фронт... Скільки ж то країн доведеться пішки перейти, щоб дістатися на батьківщину?
Втікачі мовчали. Вони й самі добре розуміли, що їхнє становище майже безвихідне.
- От що ... Я переговорю з головнокомандуванням, і ви залишитесь у нас. Згода?
Втікачі мовчали.
- Може, ви не розумієте? Будете вояками Української Повстанської Армії. Маємо троє жидів, одного грузина, декілька італійців. А от голландців ще не мали. Ви будете перші.
І тут заговорив статечний чоловік в окулярах:
- Я є ляйтенант голляндської королівської гвардії Едвард ван Готегем. Присягнув королеві, що ніколи й ні при яких обставинах не буду служити чужій державі, окрім своєї. Ми звикли дотримувати слова. Перепрошую ...
- Але ж ми не вороги. Ми - ваші друзі.
- Що таке - друзі? На даному часі наші союзники - росіяни ...
- Е-е-е! - скривився "Гуцул". - Росіяни - окупанти! Сталін страшніший за Гітлера!
Цілий тиждень велися переговори між командирами та втікачами. А їх уже назбиралося десять чоловік. Перевезли їх на санях у глухе гірське село. Тут з ними зустрівся командир Карпатської військової округи "Грім".
- Якщо насправді ви наші друзі, то допоможіть перейти кордон, - наполягали втікачі. - За цей час ми переконалися, що ви благородні люди, які прагнуть мати власну державу і тому повстали. Але нам не можна залишатися тут довше.
До розмови знову долучився ван Готегем:
- Я досі нічого не знав про Україну. В 1938 році у центрі Роттердаму якогось чужинця розірвала бомба. В газетах я прочитав, що вбитий на прізвище Коновалець є президентом неіснуючої держави у Східній Європі. Тоді мені й не снилося, що через шість років за незвичайних обставин я опинюся поміж його послідовниками.
- Так, Євген Коновалець - то наш ідейний провідник, - з гордістю сказав "Грім". - Його вбила не бомба. Його вбила Москва.
- Відпустіть нас! Ми будемо проводити пропаганду, щоб усі цивілізовані країни світу підтримували Україну у справедливій боротьбі за незалежність, - обіцяли втікачі.
Їх забезпечили одягом, харчами, охороною і провели до кордону з Угорщиною. Тільки через півтора року добралися вони на батьківщину, здолавши шлях: Будапешт - Москва - Лондон - Роттердам.
Земля кругла й тісна. Через деякий час Едвард ван Готегем та Іван Бутковський, що перебував на еміграції, зустрілися. Тоді й відкрив повстанський командир своє справжнє прізвище і шдпільне псевдо.
"Ми не знали тоді, коли "зістрибнули" з німецького ешалона на землю Галичини, що вона стане для нас священною, - написав згодом у своїх спогадах голландський генерал-лейтенант королівської гвардії. - На той час співвідношення сил у Галичині було радше на користь УПА. Останнім німцем, якому я дивився там в очі, був той, що замикав за мною вантажний вагон, а другого я побачив декілька тижнів пізніше в Будапешті. Правда, при переході залізничних колій між Долиною і Болеховим ми чули далекі німецькі постріли. Тут нам приділили двадцять охоронців. Звичайно ж нас супроводжувало чотири особи…"
А "Роберт" подарував тоді голландським друзям бойову гранату, яку вони загубили в снігах при переході через Карпатські верхи та доли.
* * *
Хвиля фронту підкочувалась усе ближче й ближче. Крайовий Провід затаборував на горі Малиновій. Через день до них залучився відділ командира "Гамалії". Прийняли рішення продовжити вишкіл у підстаршинській школі.
- Сидимо у Карпатах і нічого не знаємо, що там діється на терені. Може, більшовики уже до Берліна дійшли, - нервував "Гамалія".
- Нині пішлю в розвідку надійних хлопців, - пообіцяв ''Роберт". Розвідка донесла, що Підкарпаття уже повністю зайняте радянськими військами, а спеціальні загони проводять облави на місцевих чоловіків, щоб мобілізувати їх до свого війська. Через два тижні по тому командир "Гамалія" дістав наказ повертатися в Чорний ліс. На горі Малиновій ще на деякий час залишилась підстаршинська школа і боївка провідника "Роберта". Коли нарешті вони також повернулися в Чорний ліс, то відразу зробили засідку на відтинку шосейної дороги Калуш - Станіславів.
- Сталінські посіпаки провели велику облаву в селах Калуського повіту і злапали двісті вісімдесят хлопів. Нині мають їх пішки перепроваджувати до Станіславського воєнкомату. Здало би ся їх від більшовиків відобрати, - звернувся командир "Пиріг" до "Роберта".
- Хто їх буде супроводжувати?
- Загін у тридцять п'ять енкаведистів.
- Звідки знаєте?
- Розвідка донесла.
Засідка вдалася. Відбили новобранців без єдиного пострілу.
- Гей, червоні комісари! Кидайте зброю, бо всіх перестріляємо!
Вас тридцять п'ять, а нас дві сотні!
Конвой наче вітром здуло. Повстанці й рекрути почали обніматися.
- Хто з вас бажає добровільно вступити до лав Української Повстанської Армії - десять кроків уперед, а решта марш по домівках!
Зголосилося більше як вісімдесят осіб.
У кінці літа до села Завій повернувся з рейду курінь "Грегота Різуна". Вночі "Роберта" закликали на загальний збір. В лісниковій хаті зібралися всі повстанські старшини.
- Слава Україні!
- Героям слава!
З-за столу підвівся "Грегіт":
- Маю честь з вами, друже "Роберте", обговорити тактику боротьби з новим окупантом.
- Дуже приємно, друже командире. Впевнений, що ми поведемо справу так, що більшовики не підступляться до Чорного лісу так само, як колись німці. Чув про вас багато похвального.
Вони відкозиряли і потисли один одному руки. Обидва були середнього зросту, худорляві, по-військовому підтягнуті, енергійні та рішучі, справжні повстанські вожаки. Могли запалити дух підлеглих словом і прикладом. Старшини, підстаршини та стрільці їх поважали й любили. В зборі взяли участь командири "Гамалія" і"Пиріг". Всі разом виробили стратегічний план подальших дій. А вранці фотограф зазняв Василя Адрусяка і Ярослава Мельника на згадку. Цій світлині судилося стати історичною. Вона дійшла до наших днів і обійшла шпальти багатьох видань.