У середині жовтня спільними силами провели вдалу акцію нападу на Войнилівський військкомат і польський костел, де три роки тому катували старого Мельника, де енкаведисти й тепер тримали в підвалах політв'язнів. Перебили варту, звільнили більше вісімдесяти чоловік, а за селом навіть збили одного літака.
Після бою "Роберт" постукав у вікно кімнати, де спала Тося.
- Як почула стрілянину, то так закалатало серце в грудях, що мало не зомліла. Подумала, що ти є тут, і боялась, аби не вбили. Молилась... Ой, Славку, Славку, любчику мій, чом у нас таке тривожне кохання?
- Заспокійся, королівно. Я живий і неушкоджений, та ще й зайшов до тебе води напитись, бо в горлі пересохло. Відвів нині душу -пімстив за батька. Власноручно відправив у пекло декількох чекістів. Огидно на серці... Вперше у житті я вбив… Дай руки помити.
Дівчина мимоволі відсахнулась.
- Не жахайся, голубко. Вони перед мною також завинили. Тут, у Войнилові, знущалися над моїм батьком... Погубили мою сім'ю... Та хіба лишень мою? Бог простить мій гріх, адже я захищаю землю, де народився. Ніхто їх сюди не кликав. У них величезна територія від Москви до Тихого океану. Хіба мало? Вони зазіхнули на Україну...
Він ретельно вимив з милом руки, а вона напоїла його кислим молоком, поміняла сорочку, провела до хвіртки.
- Знову розлучаємось. Куди ти зараз?
- Назад у Чорний ліс. Курінь відходить у рейд на Стрийщину, а мені наказано залишатися тут. Маємо багато роботи по лінії ОУН. Правда, дістав доброго пропагандивного референта, поета й журналіста на всевдо тому вирішили в бої з ними не вступати, а тимчасово відійти з Чорного лісу на Львівщину.
Він пішов, а дівчина ще довго стояла біля хатнього причілка і дивилась, як палає склад райспоживспілки, як метушаться і горланять чекісти біля відділку НКВД.
* * *
Перше листопада сорок четвертого року стало для Ярослава Мельника "судним днем". Вони стояли табором поблизу села Грабівки, біля річечки Луквички. Цю місцину старожили здавна називали Гуркалом.
Напередодні "Різун" попередив через зв'язкового, щоб командир "Гамалія" залишив табір і, не вступаючи в бій, відійшов·на північ. Розвідка донесла, що на них готується велика облава.
- Друже "Роберте'', - звернувся командир до провідника, - дозвольте відвести сотню з Чорного лісу. Вважаю, що належної відсічі регулярній Червоній Армії ми не дамо, бо їх вдесятеро більше, як нас. Радив би й вам залишити штаб і рейдувати разом з нами.
- Куди ще рейдувати? Самі переконалися, що в рідному домі й стіни допомагають. У вас з командиром "Пирогом" більш як три сотні досвідчених стрільців, та й усеньке цивільне населення з довколишніх сіл стоїть за нас. Дамо тій сволоті доброго прочухана, аби запам'ятали українських повстанців. Віддайте наказ готовитись до бою.
Вранці табір оточило близько п'яти тисяч радянських солдатів. Довелося йти на прорив ціною великих людських жертв. У двогодинному бою загинув сотенний "Гамалія", чотовий "Дністер", ройові "Лоза" і "Дубовий", медсестра "Сніжка"... Всього двадцять вісім убитих і п'ятнадцять поранених.
При зустрічі з "Різуном" розмова була різка й болюча.
- Раджу вам, друже провідник, займатися питаннями ідеології, а в бойову тактику не втручатись. Ще два-три такі накази - і нам кінець! - казав курінний, дивлячись "Робертові" прямо у вічі.
- Визнаю свою помилку. Зробив належні висновки. Але прошу зі мною таким тоном не розмовляти.
- Через цю помилку загинули люди. Я віддав наказ залишити табори і відійти в Сухі Ліщини, не вступаючи в бій з цілою дивізією озброєних до зубів совєтських фронтовиків. Сотні "Прута", "Хмари" й "Бойка" підкорились наказу. До вас я направив зв'язкового "Крука". Він повернувся з відповіддю, що сотні "Гамалії" та "Пирога" лишати табір не хочуть. Ми зайняли позиції "Марко Боєслав". Легко з ним працювати, бо підпільною літературою і листівками він займається сам. Є інший клопіт. Задумали енкаведисти за будь-яку ціну знищити курінь "Різуна". Сили дуже нерівні, в обороннім перстені і чекали на вас. Вітер доносив шум важких скорострілів, розриви артилерійських снарядів, мін і бомб, що їх скидали літаки. Ризикувати життям стрільців я не мав права. Вночі ми передислокувались у Зелені Кирнички. З огляду на небезпечну обстановку полеглих бойових друзів похоронимо завтра.
Цивільне населення на похорон не допустили. Капелан УПА отець Василь відправив коротеньку панахиду.
- Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! -впівголоса заспівали повстанці.
Стрілів не давали, бо за Чорним лісом постійно стежили вороги як із землі, так і з повітря. Впала команда:
- Струнко! На плече кріс! Почесть полеглим на полі Слави дай!
- Хоронимо лицарів УПА, борців за волю України…- розпочав траурну промову "Різун".
Промова була короткою, але кожне слово командира заставляло стрепенутися серця загартованих у боях вояків. "Роберт" слова не брав. Стояв над ямою і тяжко карався. Скупі чоловічі сльози котилися по блідих, неголених щоках. Виглядав стомленим і постарілим на десять років.
- До стопи кріс! Спочинь!
Тіла почали опускати в братську могилу. Хоронили без трун.
Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами,
Лиш в чистому полі ревіли гармати
І небо вмивалось сльозами, -
співали бойові побратими.
А ці, в могилі, впали в бою молодими, не доспівавши своїх пісень.
Коли опускали вас в темну могилу,
Від крові земля почорніла,
Під хмарами круки стадами літали
І бурею битва гриміла.
Кожний кинув жменьку землі й подумав: "Хто наступний? Може, я?" Засипали яму, поставили березовий хрест, прибраний смерековим вінком, який сплели сільські дівчата. Шурхотіло під ногами опале листя, у верховіттях дерев голосив осінній вітер.
- Ми пімстимося за вас, друзі! Клянемось!
Аж тоді "Грегіт-Різун" зробив переклик:
- До апелю*- струнко!
Сотня завмерла.
- Сотник "Гамалія"!- вигукнув хрипко, бо спазми душили горло.
- Загинув на полі Слави!-хором відповіли стрільці.
- Чатовий "Дністер"!
- Загинув на полі Слави!
- Ройовий "Лоза"!
- Загинув на полі Слави! -
- Ройовий "Дубовий"!
- Загинув на полі Слави!
- Санітарка "Сніжка"!
- Загинула на полі Слави!
- Стрільці "Хитролис", "Тригуб", "Нестор'', "Потіха"...
- Загинули на полі Слави!
Розходились з опущеними головами, але довго сумувати їм не дали.
- Слухай мій наказ! - пролунало, як постріл. - Хорунжий "Чорний", замініть чати і виставте стежі вздовж Луквички! Вістун "Тихий" і стрілець "Івась", ви направляєтесь у розвідку!..
* * *
"Роберт" затаїв у серці пекуче бажання помсти. Куди ходив, усе думав, як би йому власноручно відправити в пекло з десяток червоних комісарів. Невдовзі така нагода трапилась. Через два тижні після трагічних похорон сотня "Прута" відходила в рейд.
- Друже "Греготе",- звернувся Ярослав до курінного, - відпустіть мене з ''Прутом" у похід. Хочу кров'ю змити провину перед загиблими хлопцями. Місця собі не знаходжу, зрозумійте...
Гадав, що командир розсердиться, розкричиться, а він вимовив всього три слова:
- Дозволяю. Будьте обережні.
Так сказати міг лише справжній друг. Знав запальний характер провідника, його круту вдачу, невгасимий темперамент, тому й застерігав спершу подумати, а потім діяти.