- Мені завжди хочеться заспівати: "Зітни голову червоному ідолові", але слова в строку не влазять, - зітхнув "Роберт". - А жаль!
* * *
Від Різдва до Великодня не так вже й довго . Ще поранений курінний носив на перев'язі руку, а вже зійшов сніг, земля вкрилася молодою травою, зажовтіли на лозах пухнасті котики.
Напередодні свята станичний з Ямниці зібрав для "хлопців з лісу" цілий віз пасок, крашанок, ковбас, шинок. Селяни радо зустрічали повстанців, ділилися з ними по-братерськи усім, чим мали. Вночі командири наказали повернутись до Чорного лісу. Щасливо перебралися через залізничне полотно, доїхали до села Угринова, де на них чекала ще одна фіра з харчами. Сонечко не вспіло зійти, а "різунівців" уже вітав рідний табір.
- О-го-го! Доброго ранку вам, сосни й смереки! Лишень тута ми ся чуємо, гейби дома! -тішилися стрільці.
- Чорний ліс - то є наш батько!
- Направду, що так. Немов у тій козацькій пісні співають: "Ліс - наш батько, ніч - наша мати"…
До присілка Майданик вислали двох повстанців у розвідку. Вони повернулися швидко.
- Справи нецікаві. В селі Посіч більшовики проводять облаву. Довелося святочні наїдки заховати в Майданику, а порожні фіри відпустити додому. Стали на постій. На віддалі двох кілометрів розгорівся бій між вояками з куреня "Хмари" та спецрозділом НКВД.
Невдовзі вороги відступили. Під вечір службовий старшина зарядив збір куреня. Ройові зголосили про стан бойових груп чатовим, чотові - сотенним, а сотенні - курінному.
- Друзі мої, дорогі побратими! - звернувся "Різун" до повстанців. - Може статися, що Великодні свята нам доведеться відбути в боях. Певно, ніхто не забув, яке Різдво нам влаштували комуністи. Та я від щирого серця бажаю веселих свят і щоб наступного року Всевишній допоміг нам зустріти Великдень у вільному золотоверхому Києві. Христос воскрес - воскресне Україна!
- Вовіки воскресне! - вигукнули сотні грудей, аж луна покотилася Чорним лісом.
Хлопці розклали святкові припаси, сіли, розговілися. Вітали один одного, цілувалися, згадували минуле.
- Як був я малим, то на перший день Великодня не злізав з дзвіниці. Палямар дозволяв хлопчакам з усього села, аби в дзвони били. А церковне подвір'я було геть засипане різнокольоровою шкаралущею з розбитих і з'їджених писанок.
- Мої мама копу яєць фарбували. Правду кажу!
- А мої дзядзьо* любили везти на посвяту ціле смажене порося.
Клали го на тацю, а до писка запихали хрін...
- Ге-ге! Колись до церкви на фірах їхали, вся сім'я сідала. А як священик три рази оголошував: "Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!'', то підлітки стріляли з крісів, палили ватри...
- А я дуже любив, коли ходила процесія навколо церкви. Рядами стояли люди... В кожному кошичку горіла свічка, віткнута в паску. Море вогнів! А священик кропив святою водою і кошики, і людей. Господи, чи діждемось?
- По богослужінню дівчата з хлопцями на плебаніях* водили танки, співали гагілок, маївок, влаштовували забави...
- Як то було файно! А тепер? Кляті москалиска позакривали церкви, посадили священиків до темниць, школярам заборонили паску і кутю їсти, співати колядок і щедрівок. Навіть молитись... Кажуть, що Бога нема.
- Ая... Ми, хлопці, хоч у лісі, та все ж на рідній землі. А як нашим родинам у далеких Сибірах ведеться? В тайзі, в тундрі, де вічна мерзлота й полярні ночі...
- Терплять тяжку муку за синів- повстанців...
- Мої мама померли торішньої зими...
- А мої і тато, й мама ще давніше в Караганді...
- Абись їх шляк трафив усіх до їдного, а катюгу Сталіна аби повісили вниз головою, як мого брата на допитах вішали.
- Бити псів потрібно, доки й духу від них на Україні не лишиться!
- Слава Україні!
- Смерть ворогам!
Вечеряли в Майданику. Розклали на траві приховані наїдки, ласували шинкою та ковбасами, аж за вухами лящало. Службовий старшина знову зарядив святкову збірку куреня. Командир сотні "Прут" відзвітував курінному "Різуну", а "Різун" - командиру Карпатської військової округи УПА "Громові". Стрільці вишикувалися в лави. Пролунала команда: "Струнко!" Командири відбули інспекції. По тому виступив крайовий провідник "Роберт" і зачитав святкові вітання від командира УПА-Захід "Шелеста", від УГВР і від проводу ОУН. Святкування закінчилось національним Гімном "Ще не вмерла Україна". Це були останні масові врочистості на теренах Чорного лісу. Міністерство внутрішніх справ УРСР і СРСР направило проти маленької повстанської держави на Підкарпатті великі загони спеціально вишколених, добре озброєних душогубів. Застосували цілий арсенал пропаганди і підступних хитрощів, щоб знищити бойових командирів Української Повстанської Армії.
* * *
"Михась" та "Співак" сиділи на колоді, жували чорний житній хліб і перемовлялися.
- О! Зобач! Друг командира кудись пішло! - показав пальцем "Михась" на провідника "Роберта".
- Чи ти коли-небудь навчишся по-українськи розмовляти, телепню? - сердився "Співак". - Третій рік у нас, а верзеш таке, що й дідько тя не пійме !
Ці хлопці-медики дружили між собою. Італієць "Михась" прибився до повстанців ще в часи німецької окупації. Коли Радянська Армія знову зайняла Станіславів, він мав нагоду здатися владі, але не захотів. Був жартівником, любив потеревенити, розказати анекдот чи побрехеньку, тому всі горнулися до нього.
- А! Най мовити! Я до него йшло, а він кудись пішло,- правив своєї "Михась".
- Абись тобі язик відорвало! Я, гуцулисько, давно вже по італійськи навчивсі, а ти по нашому - ні бум-бум. Тупий ти, друже, як мій сукнєнний капець*!
- Що то є капець?
- То щось такого, як твій писок! Розумієш?
Така розмова велася між ними щодня, та це не заважало хлопцям бути вірними друзями. "Співак" таємно повів "Михася" в рідне село, познайомив його зі своєю кузинкою, і між італійцем та галичанкою спалахнуло кохання.
Сьогодні "Михася" терміново викликали в провід, отже "Співак" пішов з ним заради підтримки. Незабаром "Роберт" повернувся в штаб. Хлопці постукали до нього в двері. Привіталися.
- Я запрошував одного. Хто з вас є "Михась"?
- Друже командире! "Михась" зголошує своє прийшло! - він відсалютував рукою, стукнув закаблуками.
- Дуже приємно познайомитись. А вас, друже, попрошу вийти.
- Дозвольте залишитись!
- Хто ви?
- Санітар сотні "Бровка", побратим "Михася". Він погано говорить по-нашому, то ж я при нім перекладачем. Це я його охрестив "Михасем", бо він прийшов на вишкіл у Червоний Хрест і назвався Мікаелем. Жодного українського словечка не знав, бідака!
- А ви чому маєте псевдо "Співак"?
- Бо-м з дитинства співаю. Мама казали, що заспівав одразу, як народивсі. В медичному училищі співав на сцені, брав перші місця. "Михась" також співає, ще ліпше за мене. Тоті пісні нас і подружили. Говорити - ні бум-бум, а повстанські пісні знає всі, як "Отченаш".
- Ну гаразд, гаразд, ближче до справи. Нині ваш курінь відходить у рейд, а я лишаю "Михася" в Чорному лісі для спецзавдання. Збирайте свої речі, друже, і зараз переходьте в штаб Крайового Проводу.
- Е! Так не піде! Я без "Михася" нікуди не вступлюся! Беріть і мене до штабу!
- Припиніть недоречні розмови! Накази старшин не обговорюються! Розпустили вас у санітарній службі! - розсердився "Роберт".
Хлопці віддали "честь" і вийшли за двері. На поляні уже шикувалися стрільці. Командир "Прут" зголосив "Різунові" про стан куреня.
- Друзі, зараз ви відбудете в далекий рейд. Куди саме, сказати не можу з огляду на конспірацію. Хочу почути від людей про ваші добрі справи. Не спляміть чесного імени вояка Української Повстанської Армії! Приготовитись до відмаршу!
- Струнко! - подав команду "Прут".- Курінь готовий гідно виконати наказ!
- З Богом, хлопці! Слава Україні!