Дружина провідника усім сподобалась за ерудицію, інтелігентність, невтомну працю. Вона була водночас лікаркою, друкаркою, кухаркою, прачкою і стрільцем. Хлопці про неї казали:
- Наша невістка -на всі руки від скуки.
А "скучати" не було коли. Майже щодня - засідки, облави, бої. Ще ходили по селах переодягнені агенти НКВД і під маркою "хлопців з лісу" рознюхували, хто переховує ранених і хворих бандерівців, хто випікає для них хліб, шиє одяг тощо. Якогось дня піймали двох "гуцулів", які на околиці села Посіч розпитували в дітей, що пасли худобу, до кого вони можуть звернутися, щоб нагодували "своїх". Пастухи їм нічого не сказали, зате тихенько доповіли станичному. Їх затримали і привели в село. Жалюгідні й перелякані, стали вони перед грізними очима "Роберта".
- Хто такі?
- Ми українські партизани.
- Які такі партизани? Своїх ми знаємо.
- Родом з Кавчого Кута. Відбилися від своїх. Були голодні ...
- Хто у вас командиром?
- Сотник "Сапер" із куреня "Хмари'',- відповіли обидва, не зморгнувши оком.
- Ваші псевда?
- "Панок" і "Гриньо".
- Здайте зброю!
- Її у нас відобрали ще при затриманню. Але ж це несправедливо, друже командире! Так зі своїми не поступають ...
Якимось десятим чуттям "Роберт" розпізнав, що це сексоти.
- Розстріляти!
- Що? І Як ви смієте!
Він більше наказу не повторював. Повернувся і пішов. Коли "гуцулів" поставали під стінку, вони в усьому зізналися:
- Пожалійте! Нас енкаведисти били ... Силоміць заставили з ними співпрацювати... Три місяці муштрували при Львівській міліцейській школі. Вчили, як себе вести, що чинити, що брехати ... А діяли ми неповний місяць. У селах Сихів і Корчумка Лісова здали владі двох зв’язкових і декількох ґаздів, які возили в ліс харчі ...
- Передати в службу безпеки! - був короткий наказ.
А по обіді хоронили хорунжого "Чорного" з чотирма стрільцями . Дали дві чоти як почесну варту при могилі. Повстанський капелан відправив польову службу Божу та панахиду. Знову був "апель" і коротка промова "Роберта". Він був добрим оратором. Слова лилися невимушено і западали в душу кожного, хто стояв у глибокій печалі на лісовій галявині біля потічка. "Таня" вперше була на таких похоронах. Вона зціпила зуби, прикусила губу, хотіла витримати, не заплакати. Але не змогла. Рясні сльози котилися з очей, а кожне сказане слово чітко карбувалося в пам'яті.
Спіть, хлопці, спіть.
Спіть, хлопці, спіть.
Про волю й долю тихо сніть.
Про волю й долю Вітчизни, -
Чи можуть бути кращі сни? -
тихо співали повстанці.
- На полі бою славна смерть ... Вони - безгрішні ... "Хто помер за братів своїх, той помер за мене", - сказав Господь ученикам своїм, - долинав до неї чийсь дуже знайомий голос.
І прийде день, великий день.
День щастя, радості й пісень.
І загуде свободи дзвін -
До вас ми прийдем на поклін ...
На ваших тихих могилах
Замає наш побідний стяг...
* * *
Медовий місяць проминув, як один день. Декілька разів молодята вибиралися з криївки на природу і віддавалися палким любощам. Розкривалися всіма клітинками душі й тіла, зливалися в єдине ціле, ставали, наче божевільні. Спішили жити. Байдуже, скільки того життя відпустила їм доля! Горіли коханням і згоряли самі, як зорі на небі. Від цього полум'я і зачали аж два життя одразу.
- Я вагітна, Славчику. Може, від тої першої ночі там, у житі... Вночі нам сюрчали коники, а вранці розбудили жайвори своїм співом. Пам'ятаєш?
Він цілував її, пестив, усміхався, а самого гризла тривога: "Невчасно... Дуже невчасно! З боїв не виходимо. Працюємо круглодобово." Хіба вагітній можна жити в підземеллі? Я винен. Не маю досвіду ... Бідна моя королівна. Бідна наша майбутня дитина. Бідні ми усі!"
Він і гадки не мав, що народяться двійнята - хлопчик і дівчинка. Яким щасливим подружжям вони могли б бути, якби інші часи! З перших тижнів вагітності в "Тані" появилась нудота, головокружіння, інколи вона непритомніла. Усі секретні, найважливіші папери військової округи "Карпати" проходили через її руки.
- Укази, накази, прикази! - глузувала сама з себе "Таня", просиджуючи за друкарською машинкою по десять годин поспіль. Були це відозви, летючки, шифровані радіограми... І "штафети", "штафети", "штафети"-десятки на день. А після важких боїв вона виконувала роль лікарки, медсестри, санітарки. Бували випадки, коли її, вагітну, вивертало при вигляді закривавлених, знівечених тіл. Все ж бралася до роботи, вилучала з ран кулі, бинтувала, тягала носилки, проводжала убитих в останню дорогу. Коли вагітність стала помітною, члени проводу заборонили їй займатися важкою працею. Якраз тоді й прийшла до них "Докторка", яка принагідно взяла на себе й роль кухарки. Стало вільніше.
У вечірні години Тося й Марійка любили співати повстанських та стрілецьких пісень. "Таня" дивувалася, що їх так багато. Спочатку робила записи в блокноті. За два місяці їх назбиралося три сотні, і вона махнула рукою.
- Всіх не запишеш. Таких пісень люди склали тисячі, - часто казала до подруги.
Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила,
Впав в бою стрілець січовий,
Дівчина затужила, -
починали жінки в два голоси.
В Марійки - сильний альт, в Тосі - ніжне сопрано.
А був то хлопець молодий,
Пора була кохати,
Він впав, як той сухий листок,
Повік буде лежати ...
До жіночих голосів долучалися чоловічі, і ось уже сумна мелодія заповнювала бункер, стукала в стіни, просилася на волю.
- Знаєте, яку я пісню найдужче люблю? "Рости, рости, черемшино'', - казала "Таня" і починала:
Рости, рости, черемшино,
Широко ся розростай!
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай!
Співали уста, співали очі, співало серце:
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай,
Бо я сиджу в криміналі*
За Вкраїну - рідний край.
Співали всі:
Україно, Україно,
Україно, краю мій,
Я за тебе, Україно,
Муки тяжкії терпів ...
- Слова нещодавно склав повстанський поет "Марко Боєслав", а хто мелодію придумав - невідомо.
- Ади я гадав, що пісня народна. Мелодія пречудова і слова дуже гарні!
"Таня" зустрічалася з "Боєславом" декілька разів у цьому ж таки бункері. Він приїзди в на засідання Проводу, привозив листівки, художню літературу і власні вірші. Врівноважений, інтелігентний, приємний у розмові , старший за неї на дванадцять років. Казав, що закінчив Станіславівську гімназію, вчився на правничому факультеті Львівського університету. Сидів у польській в'язниці, побував за кордоном. Видав декілька збірок поезій.
- Привіз вам часопис "Шлях перемоги", який започаткував першого травня сего року. Спеціально приурочив гострі статті до "міжнародного пролетарського свята".
- Вітаймо, друзі, крайового пропагандивного референта, який властиво є моїм першим заступником, - прихильно відрекомендував його "Роберт" членам проводу. - Схвалюю вашу працю і надіюся , що колись за неї вас нагородить вдячний український нарід.
Ніхто, навіть "Роберт" не знав, що народився цей чоловік у селі Боднарові, по сусідству з його рідною Бережницею, що його ім'я - Михайло, а прізвище - Дяченко, що він справді за свою журналістську та літературну діяльність буде нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.
Головне командування за законами конспірації розмістило цих двох керівників у різних бункерах :"Роберта" - в Болехівському районі, а "Марка Боєслава" - в Богородчанському. Берегли їх. У випадку загибелі одного інший мав би його замінити.
* * *
Минали дні , тижні , місяці. Двадцять восьмого липня "Докторка" і "Роберт" відбули з куренем "Чорноти" в пропагандивний рейд на Перегінщину, а "Таня" залишилася в бункері під охороною "Левка" і "Скали". Більше місяця вона не бачила чоловіка і не мала про нього ніяких відомостей. Аж на початку вересня зв'язковий "Дуб" приніс радісну звістку: