- Вони повертаються! Вчора переправились через Бистрицю і стали табором поблизу Ямниці. Скоро будуть у Чорному лісі.
Зустріч була хвилюючою.
- Як ся маєш, королівно? Чи сумувала за мною?
- Ще питаєш! Цей місяць видався мені довжелезним роком. Бігме, Славку, що без тебе ніде й ніколи ся не лишу. А чуюся ліпше, як перше. Пропала нудота, дістала-м добрий апетит. Слава Богу, що ви усі вернули живими!
Він зняв брудну сорочку, а вона густо намилила йому голову та плечі i поливала водою з відра.
- Майже місяць не міняв білизни. Воші завелися. Мені б горячої купелі, та де її взяти?
Тося обмила чоловіка, нагодувала капусняком, кашею і поклала на лежанку відпочити.
- Знаєш, "Таню", буде Україна! Мусить вона бути, бо навіть малі діти нам допомагають. В селі Прислуп зав'язався бій з червонопогонниками, то повіриш, що під градом ворожих куль семирічне хлоп'я принесло нам в кошичку набої, ще й буханець хліба приховало за пазухою. Каже до мене: "Нате, вуйку, я таких сце багато маю. Лишень добле стліляйте, абись вони ніколи не повелнули. Фест* їх бийте за мого татка, бо його заблали до климіналу". Мені сльоза покотилася по щоці. Я нишком її обтер рукавом і поцілував хлопчину. А наступного дня приходить тринадцятирічний легіник Павлусь з таким поважним лицем, гейби в старого чоловіка. З-під шапчини визирають непокірні кучері, сині очі буйно заросли віями. Каже до кущового: "Слухайте, Осипе, я прийшов без вашого дозволу. Але пригадайте собі, як вліті ви обіцяли прийняти мене в свою боївку. Вже терпцю не стало чекати. Прийшов я не голіруч - маю зброю!" Розстібнув кацабейку* і вийняв з-за паска обріз російського кріса. Ми всі остовпіли. Почали його вмовляти, лякати боями, снігами морозами, голодом та холодом, а він ніяк не хоче вступитись. Довелося залишити його на один день у лісі, хоч була облава. Я дав йому постріляти з ППС-а, якого напередодні зліквідував у вбитого енкаведистського капітана.
- Ну а далі ... Той хлопчина у вас залишився? - нетерпеливилась "Таня".
- Та ні. Був з нами тамтого дня в бою, а під вечір відпровадили додому. Ледве вмовили почекати його до наступної весни. Виділа б ти, який він був гоноровий*, ніби усі світи належали йому. Тішився, що доріс бити ворога, що йому припала честь півгодини вести справжній бій пліч-о-пліч з бувалими повстанцями. Його очі гарячково світилися, чоло вкрив рясний піт... Більшовики втратили півсотні вбитими.
- А наші?
- П'ять убитих, а "Лев" і "Орлик" - ранені.
- Я ж гадала, що ви усі живі-здорові. Молилася ночами ...
"Роберт" зітхнув, обійняв дружину за поповнілий стан.
- Народи мені сина, королівно, такого відважного, як той Павлусь з Прислупа. Повстанцем буде.
Та в кінці січня стався випадок, в результаті якого провідник мало не втратив свою вагітну дружину. В селі Завій вона надавала лікарську допомогу пораненим. О шостій годині ранку налетіло п'ять ворожих літаків і почали скидати бомби на околиці. "Таня" змушена була з сотнею "Сапера" відступати в напрямку села Гринівка. Тут відбувся бій з більшовиками, який тривав годину. Ворожий загін, підсилений літаками, які безперервно бомбили ліс, мав переваги, та все ж втратив двадцять п'ять солдатів. Наші мали чотирнадцять вбитих, між ними чатовий "Шугай", кулеметник югославець "Славко" та десяток рядових стрільців. Три осколки влучили у валізу з ліками, а "Таня" відбулася лише переляком і болями внизу живота. Звідти повстанці відступили в село Петранку, де "Роберт" відшукав дружину і декілька кілометрів ніс її снігами в безпечне місце.
- Більше з криївки й ногою не ступиш! Я не збираюся ризикувати тобою і майбутнім дитям. Зараз таки доповім "Різунові", аби тебе замінив. Нехай у бій дає інших лікарів!
Відтоді "Таня" стала лише друкаркою.
* * *
І ось вони народилися. Хлопчик і дівчинка. Двійнятка первістки. Маленькі й дуже кволі. А вона так любить їх! Минула доба. Молоко в грудях не прибувало. Новонародженим зробили "кукли*: пережований хліб з цукром зав'язали вузликами в чисту полотнинку, затикали немовлятам ротики, щоб не плакали.
- Друже командире, - рішуче підійшла до "Роберта" Марійка, - так довго тривати не може. Потрібно роздобути молока і для діточок, і для "Тані". Даємо чай з рум'янку, а вони скиглять, біднятка. Їсти хтять… Та й дружині вашій потрібне повноцінне харчування, бо на ноги не зможе встати.
- Добре. Я зрозумів. Поговорю з хлопцями. Він пішов у кімнату, де сиділи охоронці.
- Друзі, - промовив стиха, - сьогодні я не наказую, а прошу. Моїм дітям потрібне свіже молоко. Це справа добровільна, так що...
Хвилину хлопці мовчали. Вчора вони навіть не привітали належним чином свого командира з народженням двійнят. Було не до того. Ця подія дуже ускладнювала їхнє і без того небезпечне життя.
- Я!- коротко сказав, піднімаючись з лави, "Тимко".
- Дякую, друже. Пам'ятай про небезпеку, бо ті хорти, не приведи Господи, вислідять нашу сховку. Це була б катастрофа, сам знаєш. Він боявся не за себе, бо його життя вартувало лише десяти заповідей оунівської присяги. Але діточки! Вони такі маленькі і такі беззахисні!
- Буду пильним!
- Тоді поспішай. Скоро північ, а до Липи шлях неблизький.
Шість кілометрів туди, шість назад". Чи встигнеш?
- Повинен би встигнути. Дві години на дорогу, одна-дві на пошуки молока... Світати починає приблизно о п'ятій.
- Розізнай при нагоді, можливо в селі є жінка, яка нещодавно народила дитину. Мало що…
"Тимко" пішов. Його зустріла нічна тиша. Глухі до людських тривог і страждань спали гори. В далекому небі тремтіли вогники зірок, а тут, на землі, шуміли тихенько вічнозелені смереки, ведучи неквапну розмову з вітром. Напоєне запахом хвої повітря розпирало хлопчачі груди незвичною свіжістю, паморочилась голова. Подивився вгору. До нього з високості підморгнула велика зірка, немов хотіла щось передати мовою таємних сигналів.
"Мушу наддати ходи, бо часу не так уже й багато, - подумав хлопець. - А ти, зіронька, освітлюй дорогу, аби-м не заблукав у лісових нетрях. Зараз добрі люди сплять солодким сном, а я не сплю вже другу ніч і спати не хочу. Добре, що зима минула, бо сніг - найбільший наш ворог. Сліди могли б привести чекістів до криївки."
Він вийшов з ущелини, озираючись на всі боки. Знав, що небезпека тут не чигає, але така вже звичка у повстанця.
''Аби ото людина боялася ходити по рідній землі, де народилась і зростала! Шляк би його трафив!* Хоч бери позич ноги в зайця чи птахом злети в повітря", - подумки розмовляв сам із собою. Помолився до зоряного неба, ще раз перевірив напрямок шляху і прискорив кроки. На душі було тривожно. Чомусь пригадалася кохана дівчина в рідному селі, яку не бачив уже впродовж трьох місяців. То була єдина істота на світі, яка при нечастих зустрічах обнімала його, цілувала, розпитувала про здоров'я, про настрій. А ще купала, міняла білизну, латала одяг, напувала гарячим молоком, на прощання клала в кишеню кусник сала, декілька яблук, а за пазуху - буханець свіжого хліба. Його родину совіти вивезли в Сибір, де вони взимку від зорі до зорі працювали на лісоповалі, а влітку - на збиранні живиці. Батько помер, і його останки засипали холодною землею далеко від рідних Карпат. Мати й молодша сестра Нуся зрідка писали до вуйни Христини. Двічі він заходив до неї і плакав над тими листами, цілуючи кожне слово, де навіть не згадувалося його ім'я. Він добре знав, що його пам'ятають і люблять, та писати не наважуються - бояться цензури. Старша сестра Катерина, засуджена "червоною трійкою", відбувала покарання в далекому Заполяр'ї на будівництві міста Норильська. "Тимко" знав, що ніколи більше не побачить ні матері, ні сестер, і від того ставало так важко на серці, що хотілося вовком вити на місяць. Він уже відвик від свого справжнього імені. Тепер він "Тимко", а ще донедавна був "Лелекою". Мусив змінити псевдо з метою конспірації, бо ненароком "засвітився", виконуючи важливе завдання. Та й на лелеку він зовсім не схожий. Лелеки довгоногі, цибаті, а він симпатичний хлопчина середнього зросту, хіба що біленький, як той птах, що в'є гнізда на людських оселях. Гуцули здебільшого чорняві, кароокі, інколи навіть циганкуваті, а в нього біле й м'яке, як льон, волосся і зеленаві, прозорі очі . Оленка каже, що він найвродливіший легінь у довкіллю. А ще каже, що хотіла б народити від нього світлооку донечку і назвати її Сніжаною. Вона чула, що чехи та словени, які живуть по той бік гір, так називають своїх дівчаток.