"Йой, Оленко, Оленко, любко моя! Чи збудеться твоя мрія? Коби ти знала, як мені хочеться пригорнути тя до грудей і не відпускати ніколи. Одна тільки ти, кохана, знаєш моє справжнє ім'я, навіть провідник "Роберт" його не знає. Любомир... О, так! Любчиком називали мене мама і сестри... Йой, я ся замріяв, а вже повинен би з огляду на час до села дістатися!"
"Тимко" зупинився, глянув на годинник - було близько другої години ночі. Перевірив боєздатність револьвера, засунув його за пояс штанів, а гранату поклав до правої кишені. Село спало. Лише в п'ятій хаті від лісу блимав каганець. Видно було, що вікно завішене веретою, все ж світло пробивалося крізь неї тьмяним вогником.
"Піду до хліва і подивлюся, чи є в ґаздів корова, аби напевне, - розмірковував нічний гість. - Пощо будити даремно людей?"
Йому пощастило. На листяній підстилці лежала велика руда корова. Повстанець обійшов хату з причілка, прислухався. Тихо. Тільки де-не-де по селу перегавкувалися собаки. а на цьому подвір'ї і собаки чомусь не видно. Постукав у вікно. Нічичирк! Ще раз постукав. Тиша, тільки погас вогник каганця. Підійшов до дверей і затарабанив кулаками. Верета на вікні заворушилась, і жіночий голос злякано запитав:
- Хто там?
- Свої! Відомкніть!
- Які свої? Наші усі вдома!
- Та відчиніть двері, жінко добра, то й увидите, хто я такий!
Ви мене знаєте, а ще питаєте!
- Нікого я не знаю. Назвіт-си!
- Хлопець з лісу. Дуже потрібно. - притишив голос.
Зашурхотіли в сінях кроки. Чутно було, як чиїсь руки із зусиллям відсовують колоду, якою зсередини були приперті двері.
- Заходь! Тільки скорше й тихо будь! Ти їден?
- Їден.
- Сідай тута, - немолода жінка посадила його на лаву і знову засвітила каганець.
- Пощо того світла? Погасіть!
- Я нині ще-м не клалась, бо вовну мотала на мотовило. Верети тчу, - вона показала на верстат і погасила вогник каганця.
- Що треба, хлопче? Хліба?
- Молока! Подоїть, пані ґаздине, корову i дайте свіжого молочка для двох немовлят. Та й від хліба не відмовлюсь, -додав несміливо.
- Які ще немовлята в лісі? - недовірливо запитала жінка.
- Є! Я не брешу! Минулої ночі в їдної повстанки народилися двійнятка! - сказав з гордістю і відразу ж прикусив язика. - Тільки нікому про це, боронь Боже!
- Де, кажеш, народились?
- Далеко . В бункері .
- О, Господи, Твоя воля свята! І як вони там?
- Погано. Дуже слабонькі діточки, й мати. Oт я й пішов ... Жінка запалила грубку, поклала з банячка в миску кулеші, відрізала скибку хліба, подала ложку.
- Їж! Ризикуєш ти, синку, життям . Але раз таке діло, то видою корову і дам молока. Хоч як на мене, то не слід у підпіллю любощами займатисі. Тра москалів бити!
- А ми б'ємо! Тоті діточки, ґаздине, то не якійсь байстрюки, а народжені законно, бо їхні батьки - герої. І в церкві вінчані ... З дитинства ся любили . Не винуваті вони, що часи такі настали ...
- Ну добре, добре. Все їдно не треба . Сиди тихонько, бо на печі сплять мої онуки . Не хочу, аби вони тебе увиділи. А тобі раджу день у пивниці* пересидіти, бо скоро розвиднить-сі.
- Ні, мені конче потрібно назад. Хоч би живими застати! Господиня більш не говорила . Взяла дійницю й пішла до хліва. "Тимко" їв кулешу й тішився, що йому так пощастило.
"Я везучий! - думав хлопець. - За три роки партизанки ні разу не був ранений, завжди виривався із засідок живим і неушкодженим. За годину-півтори буду на місці."
- Скип'ячу молоко, абись довго не прокисало, та посудини такої не маю, щоб тобі дати, - забідкалась жінка. - Більше, як дві літри не дам. Заставляють совіти в молочарню здавати, і самим щось тра їсти .
"Тимко" помітив, що на цвяшку біля печі висить гумова грілка.
- В он те налийте, вуйно. Так мені зручно буде. Принесу молоко ще гарячим. Та й грілка знадобиться діток зогрівати, бо під землею і вліті студено.
Думав, що жінка не дасть . Але вона мовчки зняла грілку з цвяшка, заповнила кип'яченим молоком, надійно загвинтила корком, закутала в рушник і подала хлопцеві.
- Най п'ють на здоровлє! Якщо хочеш до сходу сонця повернути, то поспішай, - сказала по-материнськи турботливо. Потім уже іншим, сердитим голосом додала:
- А ти брехун, хлопче! Казав, що знайомий, а я вперше тя виджу. Відки такий бідовий?
- Та же з лісу! Це свята правда! А відносно знайомства, то ми ся познайомили. Хіба ні? Може доведеться ще до вас навідати, бо в життю, як на довгому лану, всіляке трафляється.
Вона промовчала і підштовхнула хлопця до виходу.
- Дякую красно. -сказав уже за порогом. - Чи безпечно в селі? Не чули щось про чекістів чи стрибків?
- Ніц не чула-м, - промовила скоромовкою і хутенько зачинила за ним двері.
Небо посвітлішало, пригасли зорі, зі сходу подув свіжий весняний вітер. "Тимко" щасливо проминув село, вибрався з яру на рівнину. До лісу було рукою подати. І раптом з-за скирти торішньої соломи пролунала автоматна черга, почулась московська говірка.
- Стой! Кто идет? Руки вверх! - викрикнув хтось фальцетом. "Тимко" присів за кущем колючого терну, причаївся.
- Может никого и не было? - запитав інший.
- Был! Я видел, как тень мелькнула!
- Это тот бандьора, о котором вчера шла речь ...
- Тише, вы! Не спугните птичку! - прицитькнули басом.
Пролунала друга автоматна черга. Тепер кулі просвистіли низько над головою і зрешетили землю за два кроки від його ненадійної схованки.
"Далі тут залишатись не можна. Вони зараз перевірять місцевість і побачать мене. Потрібно відволікти їхню увагу і тікати в ліс!" - блискавкою пролетіла в голові відчайдушна думка.
Він намацав у кишені гранату, потягнув чеку на себе, випростався на ввесь зріст і з усієї сили жбурнув її у скирту соломи. На одну лише мить припав до землі, а потім зірвався на ноги і зі швидкістю вітру помчав у бік лісу. За його спиною чулися зойки поранених, брудна лайка, стрілянина.
- Сучий сын! Взять живьем гада! Мы ему устроим веселую жизнь!
До лісу залишалося два-три кроки, коли хлопець відчув різкий біль в правому передпліччі. Кров миттю намочила рукав гімнастерки, теплим струмочком стікала по пальцях і скапувала на траву.
"Поранили ... А я гадав, що заворожений. Казали мої мама: "Ніколи, Любку, не хвались, лишень Богу молись", Йой, мамко! - снувало в підсвідомості. - Та все їдно я везучий ... Якби куля влучила в ногу - був би мені кінець. А в голову?!"
Він біг уже лісом і не знав, чи є за ним погоня, чи нема. Все ж розумів, що залишає за собою стежку на росяній траві, позначену кров'ю, по якій енкаведешники можуть добратися до криївки Крайового Проводу. Присів у кущах ліщини, прислухався. Світанок доніс до вух декілька поодиноких пострілів, а потім усе затихло. Лівою рукою витягнув з кишені пакет першої медичної допомоги, зубами роздер закривавлений рукав і забинтував, як зміг, рану. Подумки дякував "Докторці" за турботу. Це вона наполягла, щоб у кожного з них про всяк випадок були бинти й ампули з йодом. Піднявся на ноги і тихо поплентався в напрямку Болехова, тобто в протилежну від бункера сторону.