Поставив мішок з харчами під плотом, вибив шибу в причілковому вікні і перестріляв з пістолета всю сім'ю Гната Чебеця. Потім закинув мішок на плечі і неквапно попрямував до лісу.
* * *
- Найбільше підходить тота Павлишинка. У неї тримісячний хлопчик, а наша Вірочка якраз на таку виглядає, - вирішила 'Таня", вислухавши розповідь "Богдана".
- Цю жінку потрібно добре перевірити і попередньо з нею домовитись, - задумливо сказав "Роберт", з жалем поглядаючи на дочку. - Будь-кому довірятись не можна.
- Нема коли вести переговори. Я сама віднесу дитину. Скажу, що нагуляла. Не викине ж вона її з хати. Добрим, лагідним словом звернуся, попрошу християнського милосердя. Я ж тимчасово… Мати матір зрозуміє... Вона й не здогадається…
- Не будь наївною! Я радив би їхати в Суботів. Тоті люди надійні. Візьмеш пашпорт на Яковенко Валентину Іванівну з Херсонської области, будеш усім казати, що ніби від лихого чоловіка в світ поїхала. Залишишся там назовсім.
- Не хочу. Не змогла б під чужим прізвищем жити, озиратися, брехати, тремтіти. Хочу бути з тобою, Славку. Ніколи ми на довгий час не розлучались, усе були разом.
Він більше не перечив. Закликав "Мороза" й "Богдана", попросив провести дружину з донькою в Мізунь.
- Будьте, хлопці, обережні. Довіряю вам дві найдорожчі істоти... Розпитайте в зв'язкової про всю родину Павлишиних. Тільки тоді...
Пізньої ночі постукали у вікно старої хати над потічком. Господиня визирнула крізь шибу і побачила в сяйві місяця, що на подвір'ї стоїть охайно одягнена гуцулка з немовлям на руках. Накинула на плечі свитку, взулася в капці і вийшла.
- В чім справа? Чи ви, жіночко, заблудили, чи переночувати хочете?
- Прошу впустити до хати, там і поговоримо, - попросила гречно.
- Хто ви і відки будете?
- Моє село далеко. Я нетутешня.
- Як ви сюди потрапили?
- Горе привело.
- Добрі люди вдень приходять.
- Я добра людина, не бійтеся. І ви добра людина, інакше б я до вас не прийшла.
- Як знаєте?
- Сама виджу. Серце підказало.
- Заходьте в хату.
- Красно дякую.
Зайшла в сіни і в темряві вдарилась об дверний косяк. Заплакала дитина.
- Чого воно плаче?
- Бо хвореньке й голодне.
- Значить ви - нездала мати.
- Так, я погана мати, але в тім моєї вини нема. Таке життя.
- Йой, Господи! А мені на п'ятінку сон чудний снивсі. Якась загадка нерозгадана, бігме. Чуєш, Василю, до нас у хату прийшла чужа молодиця.
- Та чую, чую! Чого їй треба?- обізвався з пітьми чоловічий голос.
Майнула на місячній стіні тінь, чиркнула сірником, почала засвічувати гасову лампу.
- Світла не треба. Мене тут ніхто не повинен видіти. Я лишу дитину і буду вертати назад.
- Куди?
- Звідки прийшла.
Вони більше не розпитували, мабуть, здогадались.
- Абисьте знали, люди добрі, що моїй доні пішов шостий місяць, і звати її Віра. Тут, у торбині, дещо з одягу, кілька забавок і ліки. Я написала, як їх давати. Дівчинка хвора, але має жити, бо інакше помру я.
Вона поклала дитину жінці на руки і пішла до порога. Дівчинка плакала.
- Якщо матиму змогу, то прийду провідати. А зараз мушу йти. Час підганяє. До світанку маю бути далеко.
Переступила поріг. Дівчинка плакала. І тут її наче прорвало.
Заридала так тяжко, що стіни здригнулись. Кинулася назад, до дитини, цілувала голівку, личко, рученята.
- Прости, доню, прости! Я не назовсім! Станеш здорова, і я тебе заберу! Я тужитиму за тобою, золотятко моє, янголятко любе! Я буду молитися вдень і вночі! Вдень і вночі!
Господиня перелякалась.
- Тихіше, жіночко, сусіди почують. У мене є також маленька дитина, тож вашої не скривджу. Стару матір маю, допоможе. І ви приходьте! Може, хоч ім'я своє назвете?
- Тепер я імени не маю. А колись було... Забула.
Вона вже опанувала своїми почуrгями. Швидко вийшла з хати і розвіялась у пітьмі, як примара. Згодом у двері постукав "Богдан".
- Пані Маріє, впустіть у сіни!
Він присвітив кишеньковим ліхтариком, придивляючись до обличчя жінки.
- Повинен попередити, що за дитину відповідаєте головою. Всім кажіть, що це ваша рідна донька. Зрозуміли?
- Ая ...
Він пішов, а в Павлишиних всю ніч не спали.
- Діво Маріє! Що тепер буде? Казала, що дівочці шість місяців, а вона важить, певно, не більше, як штири кіля, їдна шкірочка й кости, гейби жабеня на болоті. Де вона зростала? Морила ню мамка голодом чи що? Не думала-м і не гадала-м, що такий цурис* буду мати!
Дівчинка плакала й плакала, наче розуміла, що вона серед чужих людей. Молодиці стало жаль дитину. Розпалила піч, нагріла води, викупала в цеберку на скору руку, надягла чисту сорочечку. Дівчинка не переставала плакати. Тоді жінка витягла з-за пазухи набряклий сосок і притулила до скривлених губенят. Дівчинка його не взяла, може, не знала, що то таке. Жінка витиснула декілька краплин молока просто на язичок дитині i силоміць запхала сосок до крикливого ротика. Дівчинка засопіла, заплямкала, почала ссати.
- Ади, яке голодне! Приссалося, як п'явка, і не відорвеш! Витягне все, що маю, Іванкові ніц не лишить. А кусюче яке! Мало пипку не відкусило!
Викупане й сите, повстанське дитя заснуло міцним сном на руках чужої жінки, яка приголубила його, зігріла, нагодувала. Незабаром прокинувся хлопчик, і все почалося спочатку. Молодиця поміняла мокрі пеленки на сухі, нагодувала синочка, заколисала. Заснула, коли заспівали треті півні, коли почало на світ благословлятися. Поспала часинку і встала доїти корову, виганяти гусей, поратися по господарству. Ще вчора мала вона одну дитину, а тепер двоє.
* * *
Минуло трохи часу, і до Павлишиних прийшили три енкаведисти. Звеліли Марії показати дітей. Що мала жінка робити? Показала.
- Это ваши дети?
- А чиї ж? Певно, що мої.
Старалася бути спокійною, але вся трусилася, мов у пропасниці.
- Когда они родились?
Вона на хвилинку розгубилась.
- Двайцять семого червня, - відповіла наздогад.
- Что такое "червня"? Июня или июля?
- Не знаю, про що кажете ...
- И не надо! Давай метрики!
- Нема. Вони були в священика, а церкву закрили. Пропали метрики.
- Врешь, женщина! Мы не дураки. Мальчик твой, а девочка не твоя. Это бандеровский ублюдок!
Той, що був у військовому і в погонах старшого лейтенанта, підійшов до колиски, де "валетом" спали діти, закотив на дівчинці сорочину, підняв її "за шкірку", як дохле кошеня.
- Ты утверждаешь, что это твои двойняшки?
- Так, мої.
- Да они совсем не похожи друг на друга! Ты горько поплатишься за клевету. Мы пришли забрать девочку. Сама видишь, что она на ладан дышит, а мы её вылечим. Зачем тебе чужой ребенок?
Марія розізлилась, піднесла голос до крику:
- Ідіть геть з хати! Ніхто не має права відобрати в матері дитину! Хто таке видів?!
- Тише ! Не так громко ! Мы найдем доказательства, что девочка не твоя, и тогда тебе придется назвать имена настоящих родителей. Подумай хорошенько, женщина!
Вони пішли, а Марія кинулась за порадою до чоловіка, який носив веретою отаву з полонини.
- Йой, Василечку, приходили тоті ... Хтось уже доніс, аби його пан-Біг скарав! Я знала, що так буде. Не мусіла мати навідуватись до дитини так часто. Каже, що донька їй у снах привиджується, ніби помирає і кличе ню... Ліки приносила... Нічим не допомогла, лишень зашкодила.
- Її можна зрозуміти.
- Що маємо тепер робити?
- Мусимо в якийсь спосіб переказати до лісу, післати по ту жінку. Діяти треба вже, бо вони обов'язково повернуться. Тоді буде кінець і нам, і тій дитині. Чує моє серце...
- Але де і як її шукати? Не маємо ні імени, нічого...
Все ж таки є Бог на світі. Цього вечора завітала до них "Параня", яка мала певні вказівки не спускати очей з сім'ї Павлишиних. Почула, що до них приходила "влада", захотіла знати, ким і чим вони цікавились. А дізнавшись, відразу відправила через надійних людей "штафету" в Липу. Вночі її вручили "Робертові".