* * *
Цього разу "Таня" перевдяглася за циганку. В барвистому лахмітті, в гримі та чорному парику, вона змінилася так, що сама себе не могла впізнати.
- Піду без охоронців серед білого дня, щоб менше привертати людську увагу. Тепер циганів наїхало з-за мадярського кордону багато. Переконалася, що саме вночі з кожного кута підглядають цікаві, лихі очі. Для певності візьму пістоля. Живою в руки їм не дамся.
Вона так казала, бо напередодні провід отримав шифровану радіограму, щоб на деякий час припинити передачі через ефір і нікуди з бункера не виходити. Їх попередили, що двадцять першого жовтня в селі Вербіж-Верхній Печеніжинського району чекісти взяли живим слідчого СБ "Лимана".
- Його поранили в час облави. До ночі він пролежав у копиці сіна, а як стемніло, на череві повз декілька кілометрів у своє рідне село до матері. Втратив багато крові, був дуже ослаблений, а ночі тепер зимні. Словом, рятувався чоловік, як міг. Хтів померти в рідній хаті. Мусів би здогадатися, що за обійстям стежать московські агенти. Кажуть, що донесла на него їдна жінка, полька за національністю. Ну, його й захопили посеред ночі. Полячку після того наші хлопці забили, та що вже…
"Роберт" стривожився. Вони з СБ тісно співпрацювали, і слідчому "Лиману" було відоме місцезнаходження бункера, в якому переховувались члени Крайового Проводу. Не один раз вони обговорювали важливі питання, які виникали в ході бойових дій, приймали спільні рішення відносно зрадників і дезертирів. Незважаючи на сувору конспірацію, за якою оунівці могли знати лише п'ять - десять осіб, "Роберту" було відоме справжнє ім'я і прізвище "Лимана" - Ребрик Дмитро Антонович. Саме через нього провідник тримав тісний зв'язок з виконуючим обов'язки Головного судді ОУН-УПА "Шелестом" та з іншими керівними особами.
- Друзі, - зібрав термінову нараду провідник, - нам загрожує смертельна небезпека. "Лимана" будуть катувати, і він може на допитах зламатись. Отже, ми маємо до кінця жовтня перебратися в інший бункер. Його місцезнаходження поки що знаю лише я один. Там уже є майже все для зимівлі. Потрібно ще утеплити стіни і замінувати підходи. Приступаймо нині пакувати секретні архіви та обладнання. Найцінніше заберемо з собою, а решту знищимо. "Таня" терміново віднесе доньку далеко в гори до перевірених людей. Я врахував усі помилки в Мізуні, щоб не допустити такого в майбутньому. До того далекого гуцульського села тільки гірські орли долітають, а москалі лізти бояться.
Наодинці він сказав дружині:
- З тобою піде лишень одна людина, котра добре знає в Карпатах усі стежки та перевали. До хати зайдеш сама. Ніхто ні чого не повинен знати. Наполягаю, щоб ти взяла декілька фальшивих пашпортів. Більше сюди не повертайся. Загубіться з донькою серед гірських бескидів. На землі краще живеться людині, як під землею. Сама бачиш, яке тепер у нас скрутне становище. Нехай уже я... Але ти зобов'язана жити заради дитини.
- Хіба від цих іродів можна заховатись, Ярославе? Мене обов'язково спіймають, катуватимуть, посадять у в'язницю, а Вірочку запроторять в дитячий будинок. Виросте яничаркою, навіть рідної мови не буде знати. Не хочу такого! Хочу з тобою. До кінця. Я давала присягу.
Хто може знати, яку дорогу здолала мужня жінка з семимісячним немовлям на руках, заки добралася до села Слобода Болехівська. Сусіди бачили, що до хати Анни Бучко зайшла циганка з дитиною на руках, а вийшла без дитини. Вони нічого не питали. Не цікавилися й тоді, коли в їхньої односельчанки, в якої помер чоловік і в якої було троє дітей, появилась четверта - маленька, хвора дівчинка.
"Таня" зайшла до хатини над стрімким урвищем, побачила біля печі немолоду гуцулку з привітним обличчям і добрими очима, стала перед нею на коліна.
- Не лякайтесь, газдинько. Я не циганка. Я дружина повстанського командира, а це - наша доня Вірочка. Вам про мене казали... Обставини склалися так, що ми хитаємось поміж життям і смертю. Я знаю, що більше не побачу своєї дитини, то ж молю вас, виховайте її доброю християнкою i щирою українкою.
Вона перехрестилась, зняла з шиї масивний золотий медальйон на ланцюжку i поклала на стіл.
- Він дорогий. Тут, усередині, є фотографії моїх батьків. Ім'я мами Анастасія Король, а свого імени назвати не можу. Виджу, що ви люди бідні. Якщо скрута заставить, то медальйон продайте чи обміняйте на їжу, а фотокартки прошу зберегти, аби моя донечка колись увиділа своїх рідних бабуню й дідуня.
Вона поцілувала дитину, знову стала на коліна, поклонилася господині до землі і тихо пішла до дверей. Не плакала і не озиралась. Просто пішла... У вічність.
* * *
Як передбачав "Роберт", так і сталося. Пораненого "Лимана" повезли до Станіславова у в'язничну лікарню і того ж дня доповіли секретареві обкому КП/б/У Слоню, що енкеведе піймало "дуже важливого бандита", через якого можна вийти на "Роберта", "Шелеста" та інших керівних діячів ОУН-УПА.
- Нехай слідство працює в одному напрямку - обезголовити військовий округ бандерівців "Говерля",- послідував наказ. - Зробіть усе можливе й неможливе, щоб в'язень заговорив.
Пекельний маховик закрутився. Обласний прокурор взяв слідство під особистий контроль, а начальнику УМВД майору Костенку доручили продумати й розробити план по захопленню повстанських командирів. Ще не мали зізнання "Лимана", а вже створили спеціальну опергрупу з п'ятнадцяти чоловік, які проводили щоденні муштри солдатів і готовили їх до бойових дій в лісах і горах. Відібрали сто головорізів з вісімдесят другої і шістдесят п'ятої дивізій регулярної радянської армії і заставили їх пройти прискорений вишкіл на військовому полігоні.
Зізнання вибили через чотири доби. Спочатку вмовляли "Лимана" здати командирів в обмін на волю, гроші та безбідне проживання в будь-якому куточку безмежного Сибіру. Потім перейшли до залякування. Коли ці методи не спрацювали, його піддали жорстоким тортурам. Дмитра підвішували за ноги до стелі і били по п'ятах залізними прутами доти, поки пускалася носом кров, і він втрачав свідомість. Відливали водою і все починали спочатку. Саджали під нігті розжарені голки, затискали пальці в дверні щілини і били, били, били...
- У нас мёртвые и безьязыкие говорят, и ты заговоришь, сволочь фашистская! Сдай "Шелеста", идиот, и мы в тот же день отпустим тебя на свободу.
- Його місцезнаходження не знаю, хоч убийте мене! Про нього може сказати тільки "Роберт", головний провідник ОУН Станіславівщини.
- Смотри, как интересно! Выходит, что у нас два секретаря обкома: товарищ Слонь в городе и пес вонючий в лесной будке. Ну так где же он прячется?
- Знаю тільки, що в Болехівському районі поблизу села Липи, але де саме, сказати не можу. Не був... Не бачив...
- Подвесить бандита к потолку! Улучшится кровообращение в его пустой башке, и он вспомнит! Я уверен!
В ніч з двадцять п'ятого на двадцять шосте жовтня "Лиман" остаточно зламався і погодився провести своїх катів до підніжжя гори Яворини. Всі механізми пекельної машини негайно були запущені в хід.
"Таня" повернулася в бункер на світанку двадцять сьомого жовтня, коли полк озброєних до зубів червонопогонників вишикувався на околицях Болехова, щоб зробити ривок і захопити живими спочатку провідника "Роберта" й суддю "Шелеста'', а потім з їхньою допомогою добратися до схованки головнокомандувача УПА "Тараса Чупринки".
- Я просив, благав тебе, люба, сюди не повертатися, - дорікнув Ярослав дружині. - Ти могла б жити, та сама собі петлю на шию накинула.
- Без тебе, Славку, жити не хочу. Ми обоє знали, на що йшли. Коли вертала попри Мізунь назад, то виділа "Параню". Вона казала, що планується велика облава в гірській місцевості поблизу Липи.
- Невже "Лиман" нас видав? Не вірю! Гадки не маю, що оунівець може зрадити присязі. Для мене краще смерть, чим неволя! Хлопці, давайте гуртом прикинемо, як маємо вибиратися з цієї пастки.