ЙОГО ДУХ ГОТУЄ ТОБІ, СКАЖЕНА МОСКАЛЬСЬКА ПОТВОРО, СМЕРТЬ!
Примітки:
1 . Марко Боєслав (Михайло Дяченко) не знав точної дати загибелі "Роберта". Уточнили цю дату архіви НКВД, знайдені в дев'яностих роках і опубліковані в 1996 році.
2. За переказами вояків УПА, "Роберт" хворів на сухоти, одначе це не підтверджено документально.
Розділ ІІ
НАРОДЖЕНА ПІД ЗЕМЛЕЮ
* * *
Гей ви гори, ви Карпати,
Верховино-мати,
Хто ще вміє коломийки
Так, як я, співати?
Коломийки, коломийки,
Мої рідні діти,
Наче птахи, розлетілись
По цілому світі!
Голос був хлоп'ячий. Ледве вловимий, але приємний та дзвінкий, він хвилював душу до болю знайомою мелодією, яку не почуєш ніде в світі, крім Карпат.
"Певно вівчарик співає", - подумала Анна, прискорюючи ходу.
Гей висока Чорногора
Небо підпирає,
А Черемош рве пороги,
Скелі розбиває, -
не вгавав пастушок, а жіноче серце щеміло й нило не знати чому. Озирнулась навколо і подумала: "А й направду красні наші гори! Здаєсі, що навіть у раю не є так файно, як тута, в нашій місцині. Життя йде швидко, а я не маю часу й угору глипнути. Все в роботі та в роботі ..."
З'їв кавалок мамалиги*
Ще й попив жентицю*, -
Довго пили воріженьки
Нашу кривавицю.
"Ой, що правда, то правда, - думала Анна. - Віками ссали з нас кров і далі ссуть ..."
Тепер голос чувся виразніше, ніби прямувала вона якраз туди, де народжувалась ця пісня. По росяній траві за її ногами залишався темний прим'ятий слід.
Вийшов гуцул на вершину,
Глянув у долину,-
І увидів самостійну
Вільну Україну! -
почулося так виразно, ніби хлопчина співав десь отут, за кущем глоду.
"Ади, який язикатий і ніц ся не боїт! Тра вуха йому намнєти, малому вар'яту! - нараз розізлилася жінка. - За таку коломийку двадцять п'єть літ каторги можуть дати!"
Сьогодні Анна Бучко встала до сходу сонця, коли ще всі домашні спали. Подоїла овець, процідила молоко, випрала й повісила на плоті цідилок. Тоді розбудила старшу доньку:
- Вставай, Маруню! Нині сі лишаєш за ґаздиню. Там, у банячку, - варена мандибурка*, а в мисці - трохи вчорайших вівсяників. Навари кулеші* і нагодуй дітей. Випусти гуси на воду, а Штефко най жене вівці в полонину. Ага! Ще попрєтай у хаті і підмети подвір'я.
- А ви, мамо, куди так зрана?
- Йду в гори "золотого кореня" шукати. Нараяли добрі люди відваром з него поїти дітей. Кажуть, що від усіляких хороб допомагає. Нині має бути погідний день, тож най Вірка з Іваном бавляться в дворі, а не сидять у хаті.
- Коли ви повернете?
- Не відаю. Дорога неблизька, а чи відшукаю тоту гору, де росте корінь? Кажуть, що його потрібно під осінь копати, коли зела відцвітуть, тоді він більшу міць має.
Скоро рік буде, як Анні Бучко дали на виховання дві повстанські дитини: дівчинку Вірочку та хлопчика Йвасика. А тут своєї челяді повно: три доньки, зять і вона, голова родини. Донедавна в тісній хатині було їх стільки, як бджіл у вулику. Тепер середуща донька Катерина, яку в сім'ї звали Касею, вийшла заміж і пішла жити до свекрухи. Зате Маруня зі Штефаном чекають дитинки.
Жили бідно. Проходили війни, мінялася влада, і гірські села дуже зубожіли. Від останнього до першого снігу ходили босі, в полотняних сорочках. Взимку взувалися в гостроносі ходаки, пошиті з овечої шкури, а саморобні вовняні панчохи та онучі обв'язували до колін волокном*. Портки* і димки* були домотканими, кептар та кожухи також шили з овечих шкур.
Основна їжа гуцулів - кукурудза, картопля та овече молоко, з якого робили бринзу. Взимку варили кулешу чи мамалигу, а навесні смачну "злободу" тобто зелений борщик з молодої лободи та картоплі, засмажений мукою. Крім того, тримали гусей, то ж вряди - годи перепадало дітям по смаженому яєчку. Шматочок м'яса їли тільки у великі свята. Хліб бував дуже рідко навіть у врожайні роки, частіше - вівсяні паляниці.
Повоєнний сорок сьомий рік був особливо голодний. А тут потрібно податки державі сплатити, сім'ю нагодувати і "хлопцям з лісу" допомогти, бо їм також край підходив. Полювали на них енкаведисти, як на звірину. Загнали в криївки, з яких взимку й носа показати не можна, бо зрадливі сліди на снігу могли видати їхнє місцеперебування. Як тут не допоможеш? Збирали станичні по хатах харчі, білизну, кожухи, перини, а зв'язкові це все доставляли куди треба.
Незабаром народила Маруня хворого синочка . Троє дрібненьких діточок у хаті - це не жарт! Івасик - той хоч здоровий та міцненький, нівроку. Он як лопотить босими ноженятами по долівці, а то й біжить стрімголов на вулицю або до кручі над рікою. За ним тепер пильнувати треба в оба ока. А Вірка ...
- Півтора року їй минуло, а вона не ходить і не говорить, - бідкалась Анна. - Раз не приходить рідна мати, значить, нема її на світі . Така жінка не відречеться від своєї дитини.
Хіба може забути Анна, як стояла ця молода красуня отут перед нею на колінах і просила, й благала, щоб зберегли її донечку?
- Ми всі загинемо,- сказала вона тоді.
Певно, що відчувало її материнське серце близький кінець.
Уже випав перший сніг, коли у вікно старенької хатини постукали два повстанці. Вони повідомили сім'ю Бучко про трагедію біля гори Яворини.
- Залишилася Вірочка круглою сиротою. Буде нашою! - вирішила Анна.
Купала дівчинку у відварах з череди, материнки й любистку, напувала чорничним чаєм, давала настій свербивусу* з медом. І ось недавно зробила Вірочка свої перші кроки. Продибуляла від лавки до стола, вчепилася рученятами Анні в спідницю і вимовила по складах перше, святе слово:
- Ма-ма!
Підхопила Анна дитину, притиснула до грудей.
- Йой, Боже ласкавий! Маруню, Касю, Штефку, Ганнусю! Чи чулис-те? Віруська назвала мене мамою!
Тішилась, цілуючи кучеряву голівку, скроплювала її слізьми. Тепер вона знала напевне, що нікому її не віддасть. Але ще дужче любила свого онука Михайлика, калічку від народження. Що не. говоріть, а своє - то i є своє.
- Тето, - порадила сільська фельдшерка, - кілометрів з п'ять відси є гора, на якій росте радіола рожева, котру в народі називають "золотим коренем". Ви, певно, чули, що він допомагає від усіляких недуг. Будете відваром з него поїти Віру та Івана, а маленького Михася то й купати в нім не завадить.
- Я піду! Ая! Але де маю го шукати?
- Йдіть далеко в гори, гейби до мадярської границі. Дійдете до третьої колиби, а там вівчарі покажуть, де він росте.
Знайшла таки Анна тоді чудо-корінь,·поїла ним дітей, купала внука. Вірочка окріпла, почала швидко поправлятись, а Михась після другої Матки* помер.
* * *
Поховали Михайлика, і в хаті не залишилось ні копійки. "Господи, воля Твоя свята. Ти забрав онука, зате дав двоє чужих діточок, які стали мені рідними," - втішала сама себе Анна.
Та якось уночі на саму Покрову прийшла Івасикова мати і забрала хлопчика.
- Віднайшла родину в іншій області, то ж повезу сина туди. А вам за все сердечно дякую, спасителько ви наша повстанська. День і ніч буду молитися за вас, - цілувала молода жінка мозолясті руки господині. - Страшно згадати, якого хворого та виснаженого я принесла Йванка до вас. А тепер став мій синочок такий файненький, що навіть впізнати важко.
- А! З Іваном я біди не мала! Їв усе, що попадало му на зуби. Намішаю, бувало, гусям мандибурки з ґрисом* та жаливкою*, а він гусей віджене і усе з миски виїсть. А що вже верткий і непосидющий! Нікому себе скривдити не дасть!
- В татка вдався. Нема вже нашого татка... Вбили ... - заплакала молодиця.
Анна знала, що вона - дружина повстанського сотника, але ні його псевдоніма, ні справжнього прізвища їй не сказали. Жінці хотілося розпитати про Віроччиних батьків, та не мала права навіть натякнути, що оце кучеряве дівчатко - також повстанська дитина. Промовчала.