- Хто його відає. В Слободі Болехівській люди кажуть, що він з порядної родини. Але відки він знає саме про вас, мамо?
- Як відки? Село гірське, далеке. Колись у ньому була знана в Карпатах повстанська станиця. Ймовірно, що там наша Тося бувала не раз. Може, вони щось про неї знають? Може, переховується моя донька до цего часу в околицях села? Розізнай, Михайле, тільки не говори лишнього.
Михайло дочекався нагоди і повернувся до колись розпочатої розмови:
- Знаєш, Петре, я розпитав односельчан, і вони сказали, що Анастасія Король жива.
- Ви правду кажете? - стрепенувся парубок.
- Жива вона, жива! Можеш не сумніватись.
- То передайте їй, най конче завітає в Слободу Болехівську до моєї стрийни* Бучко Анни.
- Що там таке нагальне?
- Не знаю. Ніц не знаю. Стрийна хочуть мати з тою панею бесіду.
- Я передам. Але відразу кажу, що вона не приїде, бо стара і хвора, а дорога неблизька.
- Не зможе приїхати, кажете? То дайте їй адресу, най напише листа.
- Петре, - рішився Михайло, - можете від мене не критись. Я - син Насті Королихи.
- Неправду кажете! Бігме неправду, видко по очах! Минулого разу казали ...
- То було минулого разу. Не знав тебе дoбpe, чоловіче, і не хотів проговоритись. Присягаюся, що вона моя мати!
- Але ж ви - Юрочко, а вона...
- Бо мій батько, Іван Юрочко, загинув на першій світовій війні, а мати віддалася вдруге за Юліана Короля, завідувача Войнилівською поштою. Зрозумів?
- Зрозумів.
Все ж було видно, що Петро не зовсім йому вірить. Довелося Михайлові декілька разів забожитись і задати відверте питання:
- Бесіда має бути про мою сестру та швагра, так, Петре? Кажи, що про них знаєш?
- Про таких я навіть не чув. Знаю лише одне, що моя стрийна виховує чужу дівчинку, а її бабця, Анастасія Король, живе у Войнилові
- О, Господи! - не на жарт розхвилювався Михайло. - Скільки ж тій дитині років?
- Минуло сім літ. Восени піде до першої кляси.
- Як вона потрапила до твоєї стрийни?
- Про це ви у неї запитаєте, а не в мене.
* * *
- Слава Йсусу Христу!
- Слава навіки!
Анна пильно придивлялася до чоловіка, який щойно переступив поріг їхньої хати.
- Вже-м ся здогадала, хто ви є, можете не казати. Про вас мені оповів небіж Петро. Прошу сідати! - заметушилася господиня, підсовуючи гостеві ослінчика. - Мушу сказати, що ви дуже подібні на ту паню зі знимки.
- Про яку знимку кажете? Не розумію.
Анна витягла з шухляди згорток паперу, потрусила ним над столом, і звідти випало дві маленькі паспортні фотографії.
- Пізнаєте?
- Як не впізнати? То мої мама і вітчим.
Михайло перевернув фотографії зворотньою стороною. Одна з них була чиста, а на іншій Тосиним почерком було написано два слова: "Анастасія Король".
- Відки у вас ці знимки?
- Вони були в золотім медальйоні. На жаль, медальйона нема. Були ми голодні, то й поміняли його на їжу, а знимки берегли, як власні очі.
- Де взяли той медальйон?
- Однієї ночі багато літ тому назад принесла молода жінка на руках у нашу хату семимісячну дівчинку, яка жиє в нас і понині. Просила тота молодичка, якщо зміняться часи, то відшукати паню з медальйону, бо це ніби є Вірусьчина бабця. Я присягнула тоді ... Михайло озирнувся. В просторій кухні, окрім них обох, не було нікого.
- Де та дівчинка?
- Хто її знає. Гасає десь у горах. Вона така непосидюча, що страх! А всі інші - хто де. Зять на тартаку*, Маруня пішла на ріку прати, Анна мала понесла молоко до Касі. Залишилась на ґаздівстві я з онукою. Заколисала дитину та й варю обід.
- Хочу її видіти! Ну... Віру... Мою небогу.
Послали за нею сусідських дітей. Дівчинка прийшла, стала біля порога і втупила погляд в чоловіка, що сидів біля столу.
- Чому ся не вітаєш, Вірцю? Так не файно. Ти ж чемна дитина. Видиш, твій вуйко* приїхав, а ти мовчиш. Подумає, що ти німа, - докоряла Анна.
Дівчинка й слова не промовила, тільки дивилась на Михайла, наче заворожена.
"Так, це Королівська кров! Той самий вираз обличчя, той самий погляд з-під брів. Правда, є щось і від батька, Ярослава Мельника," - подумки аналізував Михайло.
Він схопився з ослінчика, підійшов до небоги, несміло обійняв за плечі.
- Ти мене не знаєш, Вірусю? Це я ... Я! Твій вуйко Місько, - говорив, мов у лихоманці, тремтячи всім тілом.
Дівчинка не відсторонилась, не вирвалась з його обіймів, тільки дивилась і дивилась просто вуйкові у вічі.
- Поїдеш, доньцю, зі мною. У тебе є багато сестричок і братів. Будемо жити всі разом. Хочеш?
- Ні! Хочу з мамою! - відповіла твердо, вислизнула з його рук і заховалася під піч.
- Вилазь відти, дурненька, - лагідно вмовляла Анна, - Я нікому тебе не віддам. Ми любимо тебе, не кривдимо, А вам, пане Михайле, раджу їхати додому. Най жиє дитина в нас, тут їй звично. Аж коли виросте, то я про все їй розповім. Вона мудра, зрозуміє.
Вірочка під піччю світила очима, як вовченя у лігві, і вилізла зі схованки тільки тоді, коли вуйко пішов з хати.
З того дня не міг Михайло ночами спати: "Гріх тяжкий мені буде, коли не заберу дитину від чужих людей і не виховаю, як свою власну. Адже в її жилах плине кров сестри Тосі, кров матері моєї..."
Мучився тиждень, а відтак рішився:
- Завтра поїду в Слободу Болехівську і заберу Вірку до нас. Дивиться вона мені у вічі невідступно.
- Бійся Бога, чоловіче! - запротестувала дружина, - Я догляділа твого вітчима до смерті. Ніц не маю проти твоєї небоги, бо де є шестеро дітей, там і семій місце знайдеться. Знаю, що це тягар на мої плечі та руки, бо мушу наварити на таку челядь, випрати, прибрати. Але не в цім річ. Вивезуть нас на Сибір через тоту дитину, згадаєш мої слова. Нехай заберуть її родичі по батьковій лінії, бо ти один не можеш цілий світ пригорнути й обігріти.
- Не гризи мене, Ганно, і не край мого серця! Знаєш добре, що рід Мельників вирубали під корінь. Я не відречуся від сестриної доньки ніколи!
- Чого ж не привіз її тамтого разу?
- Не хотіла їхати. Вмовляв її, просив, а вона, наче дике кошеня. "Хочу жити з мамою," - каже. Звикла до Анни - і все тут.
- Нічого дивного. Залишилася з пелюшок круглою сиротою, а та гуцулка довгі роки виховувала, доглядала її. Тож нехай там і лишається. Привезеш сюди і що людям скажеш? Відразу всі здогадаються. Приїдуть оті, заберуть і повезуть. Невже тобі не шкода власних дітей, Михайле?
Жалів чоловік дітей своїх і дружину, в Сибір також не мав бажання їхати, але не міг по-зрадницьки відступитися від беззахисної сироти. Якогось дня поїхав у Слободу Болехівську вдруге. Цього разу була Вірочка до вуйка прихильнішою.
- Ну то що, поїдеш зі мною у Войнилів? - влучивши слушну мить, знову запитав Михайло.
- Ні, не поїду! - відповіла твердо, але під піч уже не полізла.
- Їдь, Вірусю, - почала вмовляти її Анна, зрозумівши, що місце дитини з рідними по крові людьми. - У вуйка краще жити. Там гарне містечко. Підеш вчитися в тамтешню школу, виростеш, станеш міською панянкою. А я буду приїздити до тебе в гості...
- Ні! Я буду жити з вами, мамо!
- А я купуватиму тобі гостинці, - підлещувався вуйко. - Що ти хочеш, аби я тобі купив?
Дівчинка пильно подивилась на нього, посміхнулась і сказала:
- Купіть мені гарні мештики, такі, як у нашої вчительки. Восени піду до школи, а боса ...
- Добре. Повезу тебе до Калуша і куплю найкращі мештики, які тільки знайдемо в крамницях. То що? Поїдеш?
- Поїду, але з мамою, і жити хочу з мамою.
Ну що будеш робити? Довелося Анні їхати з ними до Калуша. Поки доїхали, почало смеркати.
- Не куплю я нині мештиків, бо крамниці вже замкнені, - бідкався вуйко.
- Тоді я не поїду до Войнилова, - заявила Віра.
- Мусите завтра купити, бо вона направду не поїде. Вперта, гейби той віслючок. Як щось собі задумає, то воно має так і бути.
- Я хочу їхати додому. А вас попрошу, Анно, переночувати цю ніч з Вірою в наших калуських родичів. Вранці ви поїдете в Слободу, а я куплю їй мешти і відвезу в свою сім'ю. Красно дякую, жінко добра, за ваші турботи і щире серце. Най вам Бог заплатить здоровлям, щастям i всілякими гараздами.