Боже, Ти кажеш усім веселитись,
Хоч і до ока тисне слеза,
А я покірна слову Твоєму,
Боже, хай буде воля твоя, -
частенько співала вона впівголоса, справляючи щоденну хатню роботу. І здавалося Вірочці, що ці слова і цю мелодію придумала сама бабуся.
* * *
За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають ... -
з пафосом декламувала Віра, стежачи за своїм відображенням у дзеркалі.
- З ким так голосно розмовляєш? - запитала Настя, зазирнувши, в хату через відчинене вікно. Вона копала грядку.
- Сама з собою. До Шевченківських днів дали мені вивчити вірш "Лілея". А ще будемо співати "Заповіт", "Тополю" і оцю пісеньку:
В перетику ходила
Я по дрова
Та бондаря полюбила
Чорноброва,
Бондар відра набиває,
Мене горне, пригортає
Чорноброву! -
заспівала речитативом Вірочка і засміялась. Її уже давно записали в шкільний хор, хоч і голос, і слух могли би бути кращими. Зате художнє читання їй давалося бездоганно.
- А що то таке "у перетику"? - поцікавилась бабуся.
- Не знаю. Певно, що в переліску. Міг же Шевченко відразу написати
У перелісок ходила
По опеньки,
Мірошника полюбила
Молоденька ...
Так ні! Чомусь написав "у перетику". Все ж його поезії я люблю найдужче. Ось послухайте:
І цвіт королеви
Схилив свою голівоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея Росою-сльозою ...
Правда, як гарно звучить?
- Дуже гарно. Прийду і я на концерт. Послухаю, подивлюсь…
- Бабцю, а де мої тато і мама? - зненацька запитала Віра.
У Насті від несподіванки відняло мову. До цього часу вони обидві уникали цієї забороненої теми. А ось зараз...
- Та... Та... Колись тобі розповім. Зараз не маю часу, тра город копати. Сама видиш, яка сего року рання весна, - почала викручуватись із складної ситуації Настя.
- Я так думаю, що моя рідна мама - то Анна Бучко. Мене в Слободі вчителька записала до шкільного журналу Бучко Віра Степанівна. А у Войнилівській школі я пишуся Юрочко Віра Михайлівна. Це ж неправда, бабцю! Я добре пам'ятаю, що народилася в горах. Вони мені досі сняться. Там я почувалася такою щасливою!
- А тут тобі зле, Вірусю?
- Ні, мені з вами добре, бабцю. Але Войнилова я не люблю. Я хочу в гори, до своєї рідної мами.
- Анна Бучко - не мати тобі, кохана дитино.
- А хто? Ганна Юрочко? Я відчуваю, що не вона. Я називаю її матусею, але…
- Твоїх батьків нема на світі. Ти - кругла сирота, - скоромовкою випалила Настя і швиденько прикусила язика.
"Що я мелю? - подумала перелякано. - Я не маю права відкривати таємницю їхньої смерти."
Віра мовчала, але дивилася в бабині очі таким болючим поглядом, що Настя змушена була сказати перше, що прийшло на розум:
- Твої справжні тато й мама розбились на мотоциклі, коли тобі було лише півроку.
Невідомо, чи повірила в таку версію Віра. Мабуть, що ні. Але з того дня на запитання, де її батьки, вона неодмінно відповідала однією і тією ж фразою:
- Розбилися на мотоциклі.
Дев'ятого березня в шкільній залі не було де й голці впасти. Ні на одне свято не збиралося стільки односельчан, як на Шевченківські дні. Вкотре розповіли біографію поета. Проспівали "Заповіт".
І ось на сцену впевнено вийшла маленька, худенька школярка з кучерявою голівкою i проникливими очима.
...Моя мати...чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала.
Я не знаю,
Мій брате єдиний,
Хто їй лихо заподіяв.
Я була дитина ...
Чітко, з глибоким душевним хвилюванням вимовляла вона кожне слово. Присутні завмерли, перезираючись між собою.
"Та це ж донька Тоськи Королівни! - наче прозрівали люди. - Той самий голос, ті самі жести..." Навіть скептики, які не вірили до кінця в пересуди, тепер не мали жодного сумніву.
Настя сиділа ні жива, ні мертва. А Віра декламувала:
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий цвіте,
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила
Тих самих, що вбили
Мою матір?
Милосердний,
Святий Боже, милий!
І заплакала Лілея ...
Ні, не Лілея плакала. Ридали люди в залі, не скриваючи сліз. Не плакала тільки Вірочка і баба Настя. Коли вщухли оплески глядачів, Королиха сказала внучці:
- Абись знала, Віро, що ці слова Тарас Шевченко написав спеціально для тебе.
* * *
Баба вчила Віру церувати. Діряву панчоху натягнула на дерев'яний грибочок, підібрала нитки по кольору і показувала, як треба перемітати стіжки, аби панчоху знову можна було носити, як нову. Віра крутилася і вертілася на всі боки, щохвилини визираючи у вікно, за яким буяли зелені дерева і світило сонце.
- Піду я на вулицю, бабцю!
- Певно, що підеш, але спершу гарненько зацеруй п'ятку в панчосі.
- Не буду! Нудно мені!
- Ну, як тобі не соромно, Віруню? Така велика дівка, а досі не вмієш церувати!
- Ось я зараз викину тоті панчохи на смітник, і буде спокій.
- Я тобі дам! Зараз дістанеш прочухана, правду кажу!
- Навіщо мені здалося оте церування? Вивчуся на лікарку, буду мати багато грошей і куплю собі нові, модні панчохи.
У Насті здригнулося серце. Не перший раз каже їй онука, що стане лікаркою. Чисто, як Тося в дитинстві. Також марила медициною. З першого класу була в сандружині. Вчилася у Львові, в Празі. А що з того вийшло? Ось і Віра бавиться або у війну, або в лікарню. Але ж вона - дівчинка, колись і заміж вийде...
- Ану мені скоренько вертайся і сідай церувати! - затримала стара внучку біля порога, - Ти... Ти - Роберте впертий!
І знову "гачок" бабиного пальця пройшовся по високому чолі онуки. Якраз під час цієї сварки приїхала провідати Віру Анна мала. Не встигла вона переступити хатнього порога, як Віра кинулась їй на шию зі словами:
- Ти приїхала забрати мене! Правда, Анничко?
- Так, ти поїдеш зі мною, бо я виджу, що баба тебе кривдить.
- Я її кривджу? Вона сама кого завгодно скривдить! - розсердилась Настя.
- Ая! Я все чула-м на власні вуха. Коли підійшла під хату, то ви її били! У нас Віруськи ніхто не бив. Було їден раз, що мамка відшмагали її жаливкою.* Збирайся, Віро, поїдемо в Слободу!
- Та не гарячкуй ти, дівчино! Я вчу свою онуку церувати, і це ти називаєш кривдою? Гляди, як вона виросла! Відданицею стала! В таких літах я уже вміла шити, ткати, вишивати, плести, прати, варити їсти... В нашому роду жінки завжди були добрими ґаздинями. Своє вміння хочу передати їй у спадок, а ти: "заберу, заберу!" - кип'ятилась Настя.
Анна трохи охолола.
- Це правда, Вірко?
- Правда.
- То пощо вчинила такий ґвалт?
- Бо не хочу церувати - і край!
- Виджу, якою ти була, такою сі лишила. Сідай і церуй панчохи.
- Нині я її амнестую, - посміхнулася стара. - А ти, Анничко, іди до столу, гостею будеш. Розповідай, як там ваші. Чи живі-здорові?
- Що вам казати? Мама постаріли, часто хворіють. Марися підросла. У сестер народилося ще по їдній дитині. У Касі - файна дівочка, а Маруня знову вродила хлопчика-калічку. Не говорить, не ходить,навіть не сидить. Лікарка каже, що в него вроджений параліч, від якого нема ліків.
- А ти така файна стала! Кілько літ маєш?
- Двайцять два минуло.
- Віддаватися скоро будеш?
- Та ні… Ніхто не сватає.
- Неправду кажеш!
Вони уже сміялися всі троє, ніби й не було між ними ніякої суперечки. Доба минула, як свято. Гуляли дівчата в саду і по селищі, поки не стемніло, а вночі шепталися до самого світанку. Коли настала пора повертатись Анничці додому, провела її Віра до автобуса. Обнялись, поцілувались, заплакали, а під кінець зняла Анна мала з коси рожеву стрічку і простягла її своїй названій сестрі: